«Я ПРИЇЖДЖАТИМУ, БАБУСЮ…»

Вийшла у світ нова книжка прозаїка Кузьми Повелька «Я прижджатиму». Нова книга – це воскресіння хвилин, що здавалося канули в Лету, з найцікавіших епізодів життя автора у слові художньому, слові правдивому, слові, зігрітому небайдужою душею, що переймається долею простої людини, яку Господь і батько-мати благословили у цей світ широкий, і долею України та її правічної мови, і долею всього сущого і невмирущого. Автор цієї книги вже має чималий творчий письменницький доробок – збірка прози «Фатальні три дзвінки» (1994), «Талісман» (1996), «Душа на розпутті» (2015). Життя і творча діяльність письменника та журналіста тісно пов’язані з Олександрією і сьогодні ми презентуємо за люб’язної згоди автора, одну з частин книги – оповідання «Я приїжджатиму, бабусю…» саме для читачів газети «Городской курьер/Міський кур’єр» та порталу «Олександрійські новини».

Закінчення. Перша частина тут, продовження тут.

– Дивись, доцю, – продовжив услух свої міркування. – Тебе життя вже підучило, ти вже роздивилася: хто є хто, і жити з ним чи ні? Ти ж його собі, а не нам обирала, – тобі й приймати рішення…

 – Обрала на свою голову! – з іронією зазначила Леся.

…Невдовзі вона розлучилася із своїм «попутником». А він цьому, як дитя, не дуже й перечив. Не пробудився в нього навіть природний інстинкт самозбереження, збереження прихильності долі.

…Виповнилось Ростикові два роки І якось за вечерею Леся повідала батькам:

– Я влаштувалася на роботу.

– Куди?! – здивувався батько, нічого ж про роботу до цього не говорила.

– В одну фірму.

– Ким? – не менше здивувалася й Таміла.

– Менеджером з реклами і укладання контрактів.

– І що ж це за фірма? – запитав Михайло – Купи-продай?

– Ні, папа, не іронізуй. Це нова фірма з виготовлення невеликих сучасних машин. І не «купи-продай», а продає свої машини в Україні, Білорусі і навіть у Прибалтиці.

– Ну-ну!.. Це поки якийсь магнат не зазіхнеться…

– А до цього недовго! – підтримала Михайла Таміла.

– А хіба у нас хтось може щось гарантувати? – філософськи заперечила Леся. – Час покаже… А зараз фірма на підйомі.

– По чому ж це видно?

– А ти, папа, як думаєш, якщо замовлення зростають, фірма не має боргів, зарплату платить щотижня?..

– Щотижня?! На кшталт як «за бугром»?

– Щотижня!

– Можливо, можливо.., – погодився Михайло. – А як же бухгалтерія?.. Диплом твій пригодиться… для шухляди, як і диплом педагога?

– Не мені тобі, папа, розказувать, що платять вчителям початкових класів. Та й досвіду в мене ніякого… А щодо бухгалтерії, то її в нас «нема».

– Як це… нема? – подивувалася Таміла.- А куди ж вона «поділась»?!

Михайло теж з цікавістю дивився на Лесю, очікуючи на її відповідь.

– Ви ніби не знаєте, що наші бухгалтерії давно перетворилися в суцільний «кре-е»!.. Тобто кре-е-дит. Бухгалтерії ходять по «мінному полю», бо як не рекетири приходять… у погонах, то свої робочі беруть за горло: давай заборговану платню!

Михайло задоволено хмикнув від такої крутої характеристики «дикого капіталізму».

– А що ж там за колектив?.. – перевела Таміла розмову на інше.

– Невеликий, чоловік до ста. І здебільшого – випускники вузів.

– То де ж у них той досвід?.. – здивувалася Таміла.

– По ходу набувають… А ви знаєте, скільки туди приходить бажаючих?!. А беруть… тільки після проходження тестів.

– Ти теж проходила?! – здивувався Михайло.

– Аякже!

– Ну що ж… вітаємо! Бо це як не як, а – перемога! Утверджуйся!..                        

…Пристойна зарплата заохотила Лесю стати зовсім «незалежною», і вона найняла в центрі міста однокімнатну квартиру – на правах господарки, й попри відговори батьків, перебралася туди з Ростиком. Влаштувала його в дитсадок.

А через півроку дитсадок… закрився. Влаштувала в інший, поряд з помешканням батьків. Тепер їй геть було не з руки ні водити.., ні забирати малого з дитсадка. Довелося-таки віддати Ростика батькам – забирала його до себе лише… на вихідні. І така роздвоєність змусила її прислухалася до поради батьків. Повернулася жити до них.

VІІ

… Перегорнув нестримний час астрономічний рік, рік повний перетурбацій, а Лесі, схоже, відкрив… нову сторінку. Після роботи частенько поверталася додому… з розкішною трояндою. Ставила у високу вазу і королева квітів загадково посміхалася Тамілі і Михайлові.

Пройшов місяць, другий, третій.., а Леся не квапиться розповідати: що це за утаємничений «принц»… у неї завівся. Михайла ж і Тамілу, особливо Тамілу, все більше розпалювала цікавість. І холодного осіннього вечора, на свій день народження, отримавши квіти і подарунки від Михайла і Лесі, а від Ростика – віршика-вітання, за святковим столом наважилася запитати:

– Доця, а ти не хочеш нам з батьком повідать, хто це тебе так щедро обдаровує трояндами?

Леся щиро розсміялася.

– Я бачу, як вам не терпиться довідатись… Нехай покортить!..

– Ти ба!.. – закопилила губу Таміла. – Прийдеться, батьку, мабуть, наймати якогось «детектива»…

– Та то та-а-ак, як кажуть галичани! – пожартував Михайло. – Ліпше, Лесю, сама розповідай, щоб ми «не розкошелювалися»… на шерлока холмса.

– Є такий… Колега по роботі, – і Леся взялася розрізати торт. Розповідати далі, схоже, не збиралася.

У Михайла і Таміли ввірвався терпець і вони майже в один голос запитали:

– І все-е?

Леся знову розсміялась.

– Ні, кіно ще буде! А ви хотіли що більше почути?..

– Як що? – щиро здивувалася Таміла. – Хочемо знати: хто він такий?.. І з якої сім’ї?.. І що закінчив? І чи був одружений, чи ні?

– Мамо, ти ніби досьє на нього хочеш завести.

– А то ж як?!. – втрутився Михайло.—Хто володіє інформацією, той володіє ситуацією.

– Ага, а то й – світом, – добавила Леся.

– Світом володіти забагато, а знати людину варто.

У цю хвилину всі троє, певне, подумали про її першого.., бо, як по команді, стали серйозними. Запанувала негарна тиша. І Леся вирішила вернути батькам добрий настрій.

– Одружений він не був. Закінчив політехнічний… Працює на фірмі інженером. З простої сім’ї. На всі, мамо, я відповіла твої запитання?

Михайло і Таміла переварювали почуте.

– То це він – учорашній студент? – не то запитав, не то констатував Михайло. – Такі ще літають на крилах романтики, доки життя їх трохи не общипає.

І тут у Лесі пробудився «адвокат»:

– Ніякий він не «вчорашній»… Він уже три роки працював у Англії.

– О-о! А що ж його змусило назад повернутися? – здивувалася Таміла.

– Каже: вирішив одружитися на україночці, перш ніж десь укоренятися…

– А, може, він – великий фантазер? – скептично зауважив Михало. – Істинний критерій суті людини – її справи.

– Знаєш, папа, на диво він не по роках – мудра людина. Робить все продумано, з умом. На фірмі ним дорожать як спеціалістом. Він і нові мишини розробляє, і вдосконалює.., і їздить у відрядження й налагоджує наші машини та інструктує тих, хто їх обслуговує. Керівник фірми хвалить і зловжива… – завалює його роботою.

– А живе з батьками? – допитується Таміла: ця тема їй ближче до душі.

– Ні! Він купив двокімнатну квартиру і живе сам. Але неподалік від матері, за квартал.

– А за які шиші купив?..

– То я ж кажу: працював у Англії.

Михайло знову пошкріб чоло:

– Ну-ну… Звісно, тут він таку суму… не скоро накопичив би. Виходить, самостійний… і націлений… на результат.

– Я ж кажу: він усе робить з умом.

– Як же його звати?

– У нього рідкісне ім’я – Орест.

– Дійсно, рідкісне. Як сказав Максим Тадейович: «Хай Вас люди стрічають незнані щодня, – І все ж то, Оресте, рідня!»

– Батьку, зачекай із своїм Рильським, – втрутилась Таміла. – Леся, а коли ж ти нас з ним познайомиш?

– Всьому, мамо, свій час, – відказала Леся.

Така виважена відповідь дочки батькам сподобалась.

VІІІ

…Не одна весна фату розкішну одягала, не одна зима віхолою відтанцювала. А для Таміли і Михайла, ніби це вчора було: серед зими діти… побрались.

Делікатний скромний Орест був проти… скромного одруження. Наполіг і переконав Лесю, і її батьків: весілля має бути по-людськи. На таке свято душі… коштів йому не шкода.

І організував. Два дні півсотні гостей гуляли, бенкетували у затишному ресторані.

А через півроку опинився… за океаном. Справдились таки михайлові слова: фірмою стало… лихоманить. Не допомогла їй жодна «вакцинація»: ні прозора бухгалтерія, ні справні податки… Ніщо! Отак пандемія «чуми» в Україні зарозкошувала. І не видно було її ні кінця ні краю.

Плюнув Орест на цей бедлам тай подався… за океан – там у нього більше друзів, однокурсників. А через рік забрав і Лесю…

Легко сказать: «подався», «забрав»… Коли б то не так! «Загниваючий капіталізм» – ідеологічне пугало колишньої радянської імпереї – влаштував густе «сито»… Їм, бач, не потрібно, щоб через океан «припливали» наркомани, пройдисвіти чи, прости Боже, тріска. А оте «сито» розмістили прямо… у Києві – в одній з поліклінік. І тільки після «резюме» цієї установи відбирали молодих, дужих тілом і душею синів наших і дочок.

Ростик залишився, за наполяганням Михайла і Таїсі, доучуватися, доки закінчить бодай сьомий клас та ліпше опанує англійську мову.

…Майже щоліта прилітали діти в гості. А цього літа… не склалося. Хоч готувалися приїхати й забрати Ростика… Тому й довелося всі документи, оформлені на Ростика, довірити товаришеві – він летів у гості до батьків на Дніпропетровщину. Михайлові ж і Тамілі все повідали і дали номер телефона Дениса, що буде «опікуном».

…З коренастим, вогнеликим, із щирою усмішкою Денисом вони зустрілися й познайомилися, а заодно і з його проводжаючими батьками, у вагоні швидкого поїзда. І вже разом їхали до Києва. Разом добиралися автобусом і до аеропорту.

У терміналі Денис всі клопоти узяв на себе – благо, квиток мав в обидва кінці; і Ростикові квиток батьки взяли заздалегідь.

… Було вже близько четвертої години, коли це з динамиків пролунало: «Розпочинається реєстрація пасажирів на рейс номер… «Київ – …».

Від почутого в Таміли і Михайла у грудях… похолонуло. Виходить, душа ні в одного з них не готова… до розлучення з онуком.

А Денис уже прямував до них – забирати Ростика…

… Притис Михайло внука міцно до грудей, ніби хотів наостанок поділитися з ним… теплом своєї душі. Розцілував і ледве стримував клубок, що давив, обпікав горло.

Розцілувала Ростика сваха зі сльозами на очах.

Дійшла черга до Таміли. Обхопила вона внука, а обличчя сховала… у нього на грудях.

 Він помітно зніяковів, але, як дорослий, став гладити рукою її по спині, що дрібно, дрібно здригалася, й довірливим тоном почав утішати:

– Бабусю, не плач… Не треба… Я приїжджатиму, бабусю…

А оте «я приїжджатиму» ще більше додавало серцю болю, підкреслюючи: відтепер він не житиме… ні біля них, ні на цій землі . А буде приїжджати…тільки в гості.

…Минуло п’ять років. Приїжджав Ростик з батьками в гості двічі. Тоді й організували діти Михайлові і Тамілі поїздку на два тижні до Криму. І збулася давня тамілина кумедна мрія: їздила – верхи на коні! – разом з дітьми, на самій вершині Ай-Петрі. І хоч організатори прогулянок вели своїх смирних коней з наїзниками за вуздечку, навіть коли змушували бігти їх риссю, враження – незабутнє! Заодно й пізнала на собі: що то таке найбільш вітряне місце в Україні вершина гори Ай-Петрі – доки дочекалися черги спуску по канатній дорозі, ледве не задубли. А нині… дубне, дубне Крим, окупований москалями.

…Закінчив Ростик дванадцятий клас англійської школи. Й залишив за традицією для шкільної галереї своє, найсокровенніше. Душа сама пензлем намалювала: мчиться стрімко степом козацький загін, а над ним все небо у загравах. Та небовид і степ вистиляє їм шлях до перемоги… жовтоблакитними кольорами. І напис: лівору вгорі по-англійськи – ім’я автора і дата, праворуч – рідною мовою: «Життя – Україні, душу – Богу, а честь – для себе».

Побачили Михайло і Таміла внуковий малюнок і з гордістю подумали: «Дай-то Боже, щоб козацька кров передалася і його сестричці, і братикові, які появилися на світ… уже в іншій державі!»

Кузьма Повелько