«Я ПРИЇЖДЖАТИМУ, БАБУСЮ…»

Вийшла у світ нова книжка прозаїка Кузьми Повелька «Я прижджатиму». Нова книга – це воскресіння хвилин, що здавалося канули в Лету, з найцікавіших епізодів життя автора у слові художньому, слові правдивому, слові, зігрітому небайдужою душею, що переймається долею простої людини, яку Господь і батько-мати благословили у цей світ широкий, і долею України та її правічної мови, і долею всього сущого і невмирущого. Автор цієї книги вже має чималий творчий письменницький доробок – збірка прози «Фатальні три дзвінки» (1994), «Талісман» (1996), «Душа на розпутті» (2015). Життя і творча діяльність письменника та журналіста тісно пов’язані з Олександрією і сьогодні ми презентуємо за люб’язної згоди автора, одну з частин книги – оповідання «Я приїжджатиму, бабусю…» саме для читачів газети «Городской курьер/Міський кур’єр».

продовження, початок тут.

… У просторій, на чотири ліжка, палаті дитячої лікарні, на другому поверсі, окрім Таміли були ще дві мамки з дітьми: одна з однорічним хлопчиком, друга – з трирічним. Лікування в них уже завершувалося і їхні діти, а з ними й матері, спали в ночі міцно, тоді як Ростикові і Тамілі – медперсонал і мамки в палаті, за її юний вигляд, приймали за матір хворої дитини, – було не до сну. А він так часто заходився кашлем. А в горлі… аж клекоче! І покривала вона марлею чи хустинкою палець і вигортала прямо з горла… мокротиння, та страшенно боялася, що він може… задихнутись.

Сусідки по палаті хутко виписались, щоб, чого доброго, їхні діти знову не захворіли… Й залишилася Таміла з внуком і тривожними думками наодинці. Та справжною каторгою було – носити Ростика в процедурний кабінет. Там його обвивали простирадлом, залишаючи вільними лише голову і одну руку, а її просили почекати за дверима. А одного разу оте «проце» (процедурний) кудись ніби «зникло», бо якась бездарна медсестра сколола Ростикові і руку, і ногу в пошуках вени. А він кричав! А він лящав!.. І той крик так шматував її серце, що ледве трималася на ногах.

Схилившись на стіну, мовчки плакала. Медсестри, лікарі – мимо не проходили – заспокоювали, як могли, і щиро дивувалися, що не всі мамки отак побиваються за своїми хворими дітьми, як оця «бабуся» (інформація, хто вона доводиться хворій дитини, розлетілася швидко).

…Черговий обхід хворих. Лікар-педіатр, висока, пофарбована шатенка років під п’ятдесят, з порога поцікавилася:

– Как наші дєла?

 «Звідки мені знати про твої «дєла», – подумала з гіркотою Таміла. – Мені досить моїх «дєл».

– Знаєте, ми вже четвертий день тут.., – почала мовить про наболіле, – а зрушень на краще чомусь… нема.

– А што же ви хателі?! Ета болезнь бистро нє праходіт, – невдоволено відповіла лікарка.

– А, може, щось поміняти в лікуванні? – висловила Таміла своє думане-передумане.

 Таке вільнодумство педіатр сприйняла як посягання на її репутацію.

– Нє видумивайте!.. Нічєво нє надо менять! Пройдьот курс леченія – і виздоровеєт вас мальчік!

Пішла «Как наші дєла», а Тамілу огорнув ще більший відчай. Хоч вовком вий! Щей думка добиває, що в сусідній палаті хворій дитині… геть стало погано і тепер до неї викликали з обласної лікарні якогось відомого педіатра.

…Відомий педіатр прийшов до тієї хворої дитини в супроводі головного лікаря дитячої лікарні і гонорового педіатра «Как наші дєла?». І довгенько там були: чи то проводили обстеження, чи влаштували консиліум?.. А Таміла, доки Ростик трохи заснув, украй виморений кашлем, чатувала… в коридорі: вона вирішали йти ва-банк, подумки переступивши через усі умовності… І на її щастя чергова медсестра викликала головного лікаря до телефону – мер міста його розшукував.

Повертається головний лікар назад ще більше заклопотаний! А Тамілі вже нікуди було відступати. Пересилюючи незручність, стала йому прямо на дорозі й зі сльозами на очах звернулася до нього… і «від імені» чоловіка:

– Вибачте, я дружина такого-то й такого, лежу з нашим восьмимісячним внуком… Уже скоро буде тиждень, а дитині – погано й погано. Я вас дуже прошу: подивіться й на нього разом з обласним педіатром.

Головний лікар – віку середнього з посрібленими вже скронями, підтягнутий, – уважно вислухав Тамілу. Сірі очі дивляться проникливо, як рентгенівське проміння: такий погляд відразу неправду розпізнає.

– Ви – дружина Михайла Миколайовича? А ми з ним вчора бачились на сесії міської ради, і він мені нічого не казав…

– Він усього цього й не знає… Та й незручно йому… – привик воювати за інших…

– Дивно!.. Ну ви не тривожтеся… Зайдемо обов’язково. Ви в якій палаті?

– А ось… у сусідній.

– Гаразд. Зайдемо. Трохи зачекайте..

– Спасибі вам!..

– Та ні за що!

…Вони зайшли вдвох – чомусь без педіатра «Как наші дєла?».

Молодому, а вже відомому педіатру обласної лікарні, було не більше сорока -високий, стрункий, з великими залисинами на русявій голові.

Чемно привітавшись, присіли обидва на приготовані стільці й попрохали Тамілу детально розповісти про перебіг хвороби дитини. Слухали уважно.

– Є всі підозри на коклюш, властивий для дітей такого віку, – зазначив відомий педіатр. І Тамілі пояснив: – Перебіг захворювання на цю хворобу схожий, як і при захворюванні на гостру форму бронхіту. Але його характерна відмінність – нападоподібний спазматичний кашель з виділенням мокротиння, про яке ви говорите. Тому треба буде знову здати всі аналізи.

…Діагноз підтвердився. Коклюш. Змінили курс лікування. І порекомендували: якомога більше бути з дитиною на свіжому повітрі.

Замінили й лікаря. І пішов гуляти поголос: одні казали, що її послали на курси вдосконалення; другі – пішла у відпустку; треті – перевели в інше відділення… Та здебільшого повторювали почуте від гострослова: «Послали її на «переатестацію», бо має «сертифікат» лікаря… «третьої категорії», тоді як лікар першої категорії –лікар від Бога! другої – ну, з Богом!; а третьої – не дай Бог!»

…На радість Таміли Ростик помітно видужував. Ночами ще зрідка кашляв, а під ранок міцно засинав.

Так було й того ранку. Близько шостої Таміла вернулася з умивальні – в довгому бордовому бавовняному халаті, через плече – жовтогарячий банний рушник, в руках – мильниця з милом, зубна щітка і тюбик зубної пасти «Colgate». Коли це вслід за нею широко відчинилися двері і до палати… ввалилася намурмосена з підстаркуватим лицем прибиральниця в пожмаканому темно-синьому халаті й чепчику на голові. На порозі зачепилася шваброю об одвірок і швабра так бахнула об відро в її руках, що з нього вихлюпнулась сива рідина.

Не проронивши ні слова, поставила посеред палати відро, скупала в тій «сироватці» шмат байкового одіяла, закріпленого на швабрі, і заходилася шаркати… Та з такою злостю гепала шваброю об плінтуси, ніжки тумбочок і ліжок, ніби хотіла тому, хто її, певно, роздраконив, потрощити ноги.

 Таміла ще мирилася б з отаким… «прибирання», коли б не удушливий різкий запах хлору, від якого перехопило дух і стало нестерпно дерти в носі, горлі.

 Ростик пробудився. Зайшовся кашлем.

Це Тамілу «завело»:

– Що оце ви робите!?.

Прибиральниця, не розгинаючись, зиркнула на Тамілу, й невдоволено відповіла:

– Те, шо бачите!

Таміла відчула, ніби її в душу попудили каменюкою.

– Ви навіщо хворих дітей душите хлоркою!?

– Бо шампуні для миття не дають!.. – насмішкувато відповіла й далі гепає.

Такого зухвальства Таміла стерпіти не могла. Шаснула кров у голову й пробудила в ній… справжню левицю:

– Ви-и-йдіть! Вийдіть з палати, бо оте відро.., куди ви набухали стільки «хлорки», виверну вам на голову! – «заговорила» у ній прямо-таки Мотря Кайдашиха. – Вриваєтеся, а не входите.., і не після сьомої, а за годину до прибирання, шваброю ліжка готові порозбивать, ще й дотепи тут розводите! Совість у вас є!?

На таку рішучу відсіч технічка не очікувала. Очі в неї заокруглилися від почутого і загрозливого вигляду Таміли.

Не домивши підлогу, мовчки взяла відро й вийшла, а вже за дверима невдоволено буркнула:

– Тю-ю, навіже-е-на! – і почовпала не в сусідню палату, а в умивальню, де вилила з відра в раковину свою «шампунь», залишивши трохи на дні, і той залишок розбавила чистою водою.

Таміла відчинила кватирку, закутала Ростика в байкове одіяло, взяла на руки й вийшла в коридор. Кашель став потроху вщухати. Він знову заснув у неї на руках. А вона не могла відійти від вулкану емоцій. І не на жарт дивувалась, що в ній може пробуджуватись отака… скіф’янка войовнича. Виходить, заради внука… вона готова на все. А тоді думка перекинулась на «подразника» вулкану. «Господи, скільки ж ходить і ходитиме ще по землі отаких… людиноподібних, біомаси, в яких «душа ще з дерева не злізла»?!. А ми хочемо миру, ладу в світі…»

V

Брак сусідів по палаті став браком елементарного спілкування. (Зараз важко це уявити, бо з мобільним телефон ходять навіть діти… «у підгузку»). Та й не було на кого залишити Ростика, доки сходить на перший поверх, у кінець довгого коридору, до віконечка в дверях кімнати для відвідувачів, де на неї чекав Михайло. А там – завше гармидер, стовпотворіння. І всім ніколи, всі нетерплячі… І замість спілкування – обривки фраз через голови відвідувачів та обмін цидулкою з вказівкою, які медикаменти підкупити, що малому приготувати…

«Перекваліфікувався» Михайло… на кухаря. Відтепер дзиґар грав побудку не о шостій, як завше, а о четвертій. І замість «класичної» яєчні чи смаженої картоплі, на що чоловіки – великі мастаки ще зі студентської лави, Михайло готував «на замовлення» домашні супи, каші. І навіть смажив котлети, намоловши звечора фарш. Добре, що «навчителі» – «Кулінарна книга для всієї родини», «Кулінарні секрети від баби Секлети», інші «радники» – завше поряд. Тільки: бери – читай – «хіміч»!

 Його «хімія» не могла конкурувати з тамілиними стравами – не та «вагова категорія» – проте… була поза конкуренцією з казенною. Тому Таміла й нахвалювала у своїх цидулках.

 На десерт Михайло варив з вишень компоти, кисіль. Ростику кип’ятив молоко. Банани й цитрусові купляв по дорозі з роботи на «хитряку» (імпровізованому ринку посеред міста); набори ж дитячого харчування і всілякі соки – у крамниці. В аптеках докуповував нові ліки. І вранці, по дорозі на роботу, заносив Тамілі тормозок і нову «порцією» медикаментів.

…На дев’ятий день звичний михайловий ритм… увірвався. Під кінець робочого дня в його кабінеті міської установи – очей, вух і рупора міста – пролунав телефонний дзвінок.

– Слухаю вас! – відказав звично.

– Папа, привіт! Це – я!..

– Приві-і-іт, доця! – зрадів щиро. – Ти звідки дзвониш?

– З дому. Папа, а де Ростик і мама?

Михайло зам’явся, прикидаючи, як то їй подати…

– Вони… у дитячій лікарні. Але днями вже будуть дома.

– Що значить: днями? Ростик що, захворів?! – почув її стривожений голос.

– Не хвилюйся, трохи був він занедужав… Усе вже позаду.

– Де їх там шукать? – швидко запитала в батька.

– Доця, я вже виїжджаю… Зачекай… Разом до них покотимо.

… «Амбразура» у дверях кімнати для відвідувачів, на їхню прикрість, була вже закрита. І до ранку. Дрібненьке лице Лесине за час мандрів помітно змарніло, як у тої маківки під пекучим сонцем. А тепер і геть погасло.

– І шо тепер? – запитала тремтливим голосом, ледве стримуючи сльози.

– А зараз підемо під вікно і з ними побачимось.

Михайло добре запам’ятав вікно палати на другому поверсі, з якого Таміла разом з Ростиком на руках завше помахом руки його проводжала. А він у відповідь піднімав кулак правиці, мовляв, borimosya – gravamenes (борімося – поборимо)! Але душі було все важче й важче йти від них, як не хоче йти весняне сонце за гору, а ніби хапається пурпуровими променями за хмаринки. І той помах – рука Ростика в руці бабусі – країв серце, як той помах крил журавлиний в осінньому небі вечоровому…

Двоповерхове приміщення дитячої лікарні дивилося верхнім поверхом на вечеровий сутінок ще не заштореними широкими вікнами палат, освітлених яскравими люмінесцентними лампами, тоді як унизу вікна службових кабінетів уже сліпували.

– Он їхнє вікно, – показав Михайло й зупинився напроти.

– А як же ти їх погукаєш?

– Зараз щось придумаємо.

Він озирнувся довкола. Не знайшовши нічого підходящого, узяв сиру грудку землі, зліпив кульки й заходився «обстрілювати»… Після недольоту-перельоту врешті двічі вцілив по шибці. І за другим попаданням Таміла підійшла до вікна. Затінивши долонею світло, подивилася вниз: хто це там помилився «координатами»?..

Михайло з Лесею дружно замахали руками.

Таміла затінила світло й другою долонею – не повіривши своїм очам. Та таки ж донька з Михайлом!

Розпливлася радісною усмішкою. Енергійно привітала обома руками. Потім жестом показала, що зараз повернеться… І зникла. А невдовзі появилася з Ростиком на руках.

– Ростику, он там – ма-а-ма! Ма-а-ма! – каже внукові й прихилила його до шибки. – Бачиш: маму-у-ля твоя приїхала!

А він бачив лише… своє віддзеркалення, котре й став плескати долонями обох рук.

На таку зустріч Леся… ніяк не очікувала. Її це вкрай уразило. Гостре відчуття провини, що без неї Ростик… захворів і потрапив до лікарні, і зараз навіть … не бачить її, як не бачив і в попередні дні.., здушило горло.

Закрила вона лице руками й гірко заплакала, примовляючи:

– Боже, яка я глупа!.. Яка я глупа!.. Поїхала виручати непутьового, а дитину… залишила.

Сльози й гірка сповідь доньки полоснули Михайла по серцю. Підійшов до неї. Пригорнув.

– Не убивайся, доцю. Не картай себе. Усе гірше – позаду. До того ж… хто спроможний себе отак … картати – не глупа людина! Глупі – тому й глупі, що самі себе «за вуха не деруть». Та й хто ж знав… Врешті… один Бог не помиляється.

Леся утнулася лицем батькові в груди і мовчки плакала. Це були сльози спокути перед дитиною і собою.

VІ

Одна мудрість запевняє: любов людей зводить, інша – небо. От тільки хто їх… розводить?

Після того потрясіння Леся стала на горло… своєму сліпому коханню.

– Все!.. – сказала одного вечора рішуче батькам. – Я з ним розлучатимусь.

Михайло сидів на дивані й дивився телевізійні новини, а зачувши таку розмову, вимкнув телевізор. Таміла тільки-но зайшла до кімнати, помивши посуд після вечері, розгублено запитала:

– Ти добре подумала?

– Добре! Ви ж бачите, він не готовий ні до сімейного життя, ні утримувати сім’ю. Він і зараз микається то в батьків, то в діда-баби.

– Та ми це добре бачимо, – погодилася з дочкою. – Тільки дитину жалко… сиротити. Ростиме ж без батька, – і взяла внука на руки, який гацав на чотирьох по килимовій підлозі за гумовим м’ячем, присіла з ним у крісло.

– Ніякий він – не батько! – заперечила Леся. – Не готовий він до батьківських обов’язків. Він сам – ще дитина, та й тільки! Гральні автомати в голові, а не сім’я.

– М-м-да! – обізвався й Михайло. – А ми тебе, доця, застерігали не квапитись…

– Так, я була глупа, що тоді не прислухалася до ваших з мамою порад, – продовжила батькову думку. – То чому я зараз мушу плекати порожні надії?!

Запанувало важке мовчання. Михайло підпер п’ятірнею високе чоло, пошкріб його в задумі.

Далі буде

Кузьма Повелько