Наталія Фесенко: «Ідея ця – гуманізму нива непочата…»
Наталія Федорівна Фесенко – олександрійська поетеса та прозаїк, відома своїми творами не тільки в Кіровоградській області, а й за її межами. Вона народилася в селищі Олександрійське (раніше – Димитрове) на Олександрійщині. Отримала вищу освіту на музично-педагогічному факультеті Кіровоградського педагогічного університету ім. В.Винниченка. Її вірші друкувалися в газетах «Ленінський прапор», «Молодий комунар», «Студентській газеті», «Сільський вісник», «Освіта», «Вільне слово». Наталія Фесенко – автор поетичних збірок «Причетна до всього», «Жінка при надії», «На святі життя» та збірника новел «Малороска». Наталія Федорівна розповіла про своїх духовних наставників та поділилася творчими планами.
– Наталія Федорівна, розкажіть, будь ласка, як розпочався ваш творчий шлях? Що вас надихнуло стати письменницею та хто був вашим духовним наставником?
– Звичайно, відразу це не відбувається. Людина визріває з часом, але перші паростки з’являються ще у шкільному віці. Людину надихають вихователі, вчителі, всі ті люди, які її оточують. Буває ж так, що людина зростає на якомусь благодатному тлі людей, старших за віком. У моєму житті такими людьми були мої вчителі. І учитель музики, Єлизавета Миколаївна Скічко, і Отченаш Олексій Якович, заслужений вчитель України з української мови й літератури – це були старші близькі духовні друзі. Також мене надихала сім’я, в якій я росла: батько займався живописом і я за цим всім з дитинства спостерігала, бабусі, які схиляли мене до землі, не примушували, а душею схиляли любити природу. Особливо любила землю мати. Вона ставилася до неї, як до святої, працювала майже навколішках. І я дуже люблю землю й теж їй поклоняюся, адже всі наші гаразди, все наше благополуччя, добробут – все ж від землі, на якій ми живемо. Це не Африка, не Єгипет, не піски, а Україна, благодатна Україна з чорноземами, які нас годують.
– В якому віці ви написали свій перший твір? Що це було?
– Я почала писати російською мовою, бо тоді у нас таке було середовище російськомовне, і ми не задумувалися тоді над тим, чому так відбувається. Я жила в селищі Димитрове, там було багато спеціалістів, які приїжджали з Росії на розробки буровугільної промисловості, і Димитрове в той час було заполонене російськомовними мешканцями. Перші російськомовні спроби, перші поезії, я написала приблизно в 12-13 років, а перший український вірш десь приблизно у 1968 році. Він був надрукований в газеті «Ленінський прапор». Там тоді літературним коректором працював В’ячеслав Гаврилович Колєсніков. Зараз він уже в похилому віці, але я до сих пір із ним спілкуюсь. Це був мій перший редактор, я на нього молилася, для мене поїздка з Димитрового в Олександрію була майже як поїздка у Київ. У старших класах я приїжджала в музичну школу на заняття, а потім приходила до нього. Сиділа на стільчику, слухала, він терпляче читав. Це був мій перший критик, перший редактор, я дуже йому вдячна за те, що він тоді не відштовхнув мене, а поставився до мене з терпінням, як до дитини, адже не всім таке дано.
– Ви пишете і поезію, і прозу. Про що ваші твори?
– Я до 2015 року писала тільки поезії. Найважливішою темою завжди була й залишається по сьогодні тема громадянської та патріотичної лірики. Її просто неможливо відкинути із творчості – це моя сутність. Любов до землі, любов до своєї країни, до свого народу, серед якого ми живемо – це наш народ, це наші культурні зв’язки, це наше культурне коріння, й воно з нами назавжди. Ми не задумуємося про це до тих пір, поки не попадемо в інше оточення, в інше культурне середовище. Тоді ми розуміємо, хто ми такі є, що ми українці, і наша сутність, наша душа, наші сльози – це наше, докорінно наше українське середовище.
Перша книга прозою, яку я написала нещодавно, називається «Малороска». У ній три повісті: перша – про долю жінки часу голодомору, а наступні дві – про жіночі долі сьогодення.
– Якою буде ваша наступна книга? Це будуть вірші чи проза?
– Зараз я працюю над великим жіночим романом. Його робоча назва «Політ вище себе». У ньому теж перетинаються дві жіночі долі. Коли він закінчиться, я поки що не знаю. Вже пішли дощі, холоди, я вже не працюю на городі, на землі, а працюю духовно й мислю себе в побуті, адже кожна жінка пов’язана з побутом. 80 % свого дня жінка проводить у побуті – обслуговує сім’ю, батьків, дітей, онуків, а 20 % залишається на нічний час, коли вона належить тільки собі, коли вона є сама собою. От я і використовую цей час, поки свідомість моя ще не спить, я працюю, пишу прозу. Але це не означає, що поезію я більше не буду писати. Зараз я почала писати один вірш відносно підняття пенсії:
Дала держава гроші на калоші,
Казала, дасть іще, як не забуде,
І по взувають ноги босі люди
У черевики начебто хороші…
– Хто ви за професією? Де ви працювали або може працюєте зараз?
– Я все життя пропрацювала учителем музики. Останні 13 років я була керівником дитячого оркестру «Дзвіночок» в Олександрійському колегіумі, а потім пішла на вислугу. Перші декілька років я дуже сумувала за своїми дітьми, за своєю професією, а тоді стала пенсіонеркою. Зараз допомагаю своїм дітям онуків глядіти, землю почала любити, квіти, рослини, ну і, звичайно, пишу вірші та повісті. У цей час народилася збірка поезій, присвячена творчості художника Віктора Сорбата – «На святі життя», а в минуло му році вийшла книжка «Непокір-вода»…У мене є спасіння – це творчість, яка мене завжди буде відволікати, і я вважаю, що буду працювати в літературі до останнього дня.
– Твори яких авторів ви найбільше любите читати?Хто ваш улюблений письменник?
– Павло Загребельний. Це інтелектуально мені дуже близький письменник, я часто перечитую його твори. Взагалі, коли в мене буває вільний час, я намагаюсь читати українських письменників-класиків. У наш час українську літературу вивчали тільки трішечки в школі, а поглибленого вивчення так і не було. Я думаю, що це покоління, яке зараз росте в умовах українського спрямування, ці молоді люди будуть знати достеменно українську літературу – класичну й сучасну. Вони будуть розвиватися правильно, а ми будемо їм в цьому допомагати. Те, що нами прогаяно, те, що нашим поколінням в українській літературі не взяте на озброєння, наше національне озброєння, теперішнє покоління зможе надолужити. Я особисто на різних творчих зустрічах буду спрямовувати молодь читати класичну українську літературу.
– Звідки ви берете ідеї для написання своїх творів?
– Це неможливо пояснити. Ми живемо в суспільстві серед людей, і слухом або очима вихоплюємо із середовища такі ситуації, які потім аналізуємо. Кожен так – і письменник, і поет. Може якесь одне почуте у натовпі чи десь у розмові слово може надихнути на написання якогось вірша.
– Що ви хочете донести до людей через свої твори? Чому прагнете навчити?
– «Ідея ця – гуманізму нива непочата…» – цей вірш був написаний в 1997 році, але я проглядаю, що в суспільстві мало паростків гуманізму, і ця тема досить об’ємна та важка. Я думаю, ми будемо до цього йти ще довго. Ще однією темою, яка є дуже болючою в суспільстві, це захист навколишнього середовища. Гуманізм, збереження навколишнього середовища, робота над державністю, над витоками українськими, щоб зберегти нашу історію, розвинути її, збагатити – ось чим я керуюсь, коли пишу твори… Кожен із митців, наскільки в нього є сили, виконує свою роль і віддає суспільству все, що він може дати.
Записала Юлія Пастух
Чоловіка, якого зафіксували на відео у момент вивезення сміття в […]
В Олександрійському пабліку https://t.me/hyevuy_alex опублікували відео, як чоловік та жінка […]
Вчора, 22 березня, в Олександрії біля танка сталася дорожньо-транспортна пригода. […]
Залишити коментар