Олександр Яшний: театр – постійний пошук

Відкриття пам’ятної дошки, святковий концерт, театральна вистава чи новорічний ранок. У невеликому місті, такому як Олександрія, всі такі заходи – це і є хліб актора. Акторська майстерність і все, що пов’язане з нею – справа окремої, дуже малої когорти людей, яких об’єднує природний талант, навички та, звісно, любов до мистецтва. Як сьогодні живуть ті, хто дарує радісні моменти чи, навпаки, змушує поринути у глибини внутрішнього складного самопізнання? Хто ті люди, які щодня виходять на професійну сцену? Яким є життя актора за лаштунками театральних куліс? Наша розмова із Олександром Яшним, актором і керівником народного аматорського театру малих форм «Консенсус» Олександрійського районного будинку культури.

– Олександре, ти не олександрієць, але Олександрія, схоже, стала для тебе рідною, бо ти почуваєшся тут, на сцені районного будинку культури, чи на якому іншому заході як у своїй «тарілці». Чи відчуваєш себе олександрійцем?

– Дійсно, я не олександрієць, я з Одеської області тодішнього Котовського району, з села Чапаєво. А склалось так, що коли я ще навчався у 2007 році, приїхав до Олександрії вперше разом з мамою. Ми подали документи і була така дуже цікава ситуація, що дівчина, яка навчалася на бібліотекаря, показувала нам місто, щоб було простіше орієнтуватися у ньому. Тоді я так і сказав мамі, що якщо тут всі такі гарні дівчата, як Оксана, яка показала нам Олександрію, то я тут точно буду навчатись. Коли я здобув освіту в училищі культури у 2011 році, то я повернувся на Одещину…

– І не було бажання вийти на сцену столичного чи якого іншого театру?

– Чому ж, було таке бажання. Я вступав до Київського національного університету культури і мистецтв. Але, на жаль, не зміг я трішки, як кажуть, «дотягнути» до вимог. Потім так трапилось, що я отримав серйозну травму ноги. Я через неї не потрапив і до армії. Був тривалий реабілітаційний період. Я хотів десь себе показати, вийти із цієї смуги, знайти роботу. Бо в армію не зміг потрапити, навчатися не вдалось, то ж я і спробував підкорити Одесу.

– Одразу до Південної Пальміри?

– Так, вирішив спробувати свої сили в Одесі. Там є моя рідня і дякуючи їм міг побувати там тривалий час, прийти на вистави. Була така наївна ідея: ось я, беріть мене на роботу у театр! Я ж закінчив училище культури, я ж все знаю, у мене є талант! Але все складалось інакше, бо театр музкомедії, український драматичний театр імені Лесі Українки якось так ввічливо відмовляв. Ходив я навіть до популярних «Маскі-шоу». От вони всі дивились на мене так і, скрушно похитуючи головою, мабуть зауважували: «Хлопче, що тобі потрібно?» В Російському драматичному театрі було прослуховування. І могло трапитись, що взяли б, але треба була тільки вища освіта, бо мої здібності і мій рівень їм може і підійшов. Але сказали прямо: «Ми беремо лише з «корочкою».

– Тобто з дипломом за профільною освітою…

– Саме так. На жаль, в мене його не було, тож мій шлях проліг у Театр юного глядача. Там також було прослуховування. Але все одно ніяк не вдавалося отримати роботу. Я так думаю, що для Одеси, щоб там влаштуватись, потрібні «шикарні» знайомі або гроші. Я, звісно, не можу сказати так про всі професії та про всі вакансії, але таке склалось враження. Хоча роботу в Одеському культурному центрі я все ж знайшов. Звісно це був не театр, але я працював все одно на сцені! Освітлювачем. Тієї копійчаної зарплатні не вистачало і я працював зранку в похоронному бюро «сносчиком», а ввечері – концерти. Потім, через півроку, я все ж вирішив шукати щастя вдома. Прожити на ті копійки в Одесі майже неможливо. І я повернувся додому. Пішов в районний будинок культури і сказав: «Друзі, хочу працювати, можете мені дати роботу?».

– І це була перша творча робота?

– Мабуть так. Я працював в сільському будинку культури. Півставки у мене було і художнього керівника. Але сидіти на місці і отримувати зарплату, не перейматись творчістю було сумно. Хоча умови були непогані. У мене був там будинок, платив за комунальні небагато. Але щось мені не вистачало все одно. Це було, можливо, не зовсім моє.

І в один прекрасний день зателефонував мій колишній викладач Олександр Васильович Баннік. От він і сказав мені таку дуже цікаву річ, що в Олександрійському районному будинку культури є вакансія керівника народного театру малих форм «Консенсус». Якщо маю бажання, можна приїхати і спробувати свої сили. Я зателефонував тодішньому директору будинку культури району Олександру Яковичу Барвінському і говорю: «Можна приїхати, поспілкуємось, а ви вирішите чи підходжу я, чи зможу цей рівень тримати». А він мені у відповідь: «Я в тобі впевнений, можеш так приїздити. Бери речі відразу і приїжджай, тому що люди потрібні». 5 листопада (добре цю дату запам’ятав) я вже працював в районному будинку культури.

– Все якось швидко влаштувалось…

– Так, іноді буває. А те що швидко, так це так і є, бо я ще офіційно не працював, але 2 листопада ми вже проводили концерт. Мене взяли у ролі ведучого. Я разом з Антоніною Володимирівною Пилипенко працюю на сцені.

– І як далі склалась кар’єра?

– Як кажуть: з корабля на бал. У 2013 році, майже одразу, як я став працювати у РБК,  мені потрібно було захищати звання народного колективу. А який у мне тоді був досвід? Я ж  пропрацював до цього часу в районному будинку лише три місяці. От тоді виручили колеги. За допомогою режисера районного будинку культури, керівника народного театру Ольги Косогоренко ми поставили першу виставу. Це така цікава була вистава. Агітвистава під назвою «Живи Земля». В ній мова йде про екологічну тему, про захист ресурсів планети. Це не просто було зроблено для того, щоб виконати роботу. Тема і сьогодні є актуальною і, думаю, буде такою ще до того часу, як люди зрозуміють наскільки це важливо – дбати про рідну землю.

– І виступали з нею в районі?

– Звісно. І не тільки в районі, але, як я і говорив, ми з нею захистили звання «народний». Ми не тільки змогли захиститись, але й вибороли перше місце. Хотілось ще раз щиро подякувати Ользі Вікторівні, що вона допомогла. Кожен раз з нею намагаюсь радитись з творчих питань. І вона ніколи не відмовляє, допомагає. Бо вона має величезний багаж знань і досвіду. До її рівня треба тягнутись і тягнутись. І знаєш, що є людина, яка може підказати, навчити. Взагалі в нашому колективі багато чуйних людей, тих, що розуміють тебе. До колективу звертаєшся і вони всі завжди допоможуть, яке б прохання не було. Це важливо у творчості, у роботі і в житті.

– Які ще важливі віхи у творчості можна згадати? Чи, можливо, ще таких не було.

– Чому ж. Думаю, що є у нас одна цікава, важлива робота – вистава 2016 року. Це був зріз історії всього нашого краю, області. Ми говорили про наше минуле, про коріння. Я так вважаю, навіщо розповідати комусь про якісь далекі країни? Чи хіба немає місцевого цікавого матеріалу для творчої людини? Якщо ти живеш тут, ти повинен знати історію свого населеного пункту, своєї території. І ми зробили таку агітвиставу. В ній жінки розповідали як монологом від себе про кожну епоху, про кожне століття, коли на нашій території були загарбники. Всі промайнули перед очима глядача – скіфи, сармати, гуни. І за півгодини ми розповіли театральною мовою історію нашого олександрійського краю.

– Вже може і не помічаєш, як говориш про Олександрію, як про рідний край…

– Хіба це не так? Я говорю «нашого», тому що я себе вважаю олександрійцем. Тут я навчався, і вже п’ять років як працюю в Олександрійському районному будинку культури. Всі ці десять років я живу в Олександрії, тому казати, що вона не моя, вибачте не можу. Мені здається, що я по всьому районі бував більше разів, і частіше, ніж інші жителі міста.

Я взагалі вважаю, що виставу не можна створювати просто для того, щоб показати і «забути». Завжди намагаємось, щоб донести свою працю, якусь ідею, достукатись до сердець і душі людей, спробувати спільно з глядачами чогось навчитись, зробити якісь висновки. Театр – постійний пошук і він не припиняється ні на мить. Кожного дня шукаєш нові теми і нові творчі рішення.

(продовження в наступному номері газети “Городской курьер”)

Записав В. Голобородько