Рецепт олександрійського «борщу»

Наші цигани

«Не ходи ніде далеко, а то цигани вкрадуть!» Навіть у ранньому дитинстві мене так не лякали. Я б розсміявся, якби таке почув. Для чого мене красти нашим сусідам-циганам, тітці Ніні і дядькові Павлу? У них же своїх дітей вже було 14 (чотирнадцять). Пам’ятаю Колю, Раю, Баню, Митю, Вітю, Славка, Михайла, Анжелу… їхнє вміння вільно спілкуватися двома мовами?–??вражало і викликало повагу. Цигани часто позичали у бабусі «руб-два», але завжди, підкреслено у строк, повертали. Не чув, щоб хтось із них у дворі взяв чуже.

Ми жили і росли разом з циганами в одному комунальному дворі «на Діброві». Поруч з Братською Могилою. Двері у двері. Всі ми, хлопці, забігали до сусідів у хати, як до себе. Гралися, за компанію обідали у друзів, разом робили уроки. Разом ховалися від дорослих, курили «Бєломор» і разом кашляли.

Іноді Павло, їхній батько, виносив з хати самовара і ставив його на погрібниці. Старші циганчата, років по 6—7, старим чоботом роздмухували вогонь у ньому. Давали й мені. Весело було від самого процесу, а не від чаю. Та й сам самовар виглядав чудово! Він блищав! А потім, ще й одежа довго пахла димом. Цигани привчили мене до спілкування з вогнем. До сьогодні люблю посидіти коло вогнища. Просто так…

Павло мав довгі вуса, носив галіфе і завжди виходив з двору тільки у начищених до блиску чоботях. Здається, він ніколи не випускав з рук батіг. А коли він запрягав свого коня, його рухи заворожували. Кінь і бричка стояли у провулку, поруч. І приємно пахли.

Приємно було бачитись із тіткою Ніною на базарі, коли вона була в образі ворожки. Зустрівшись очима зі мною, вона посміхалась і неначе вибачалась: «А що робить? Дітям їсти треба». Колись, вже перед армією, на моє прохання «розкинуть карти» Ніна тільки махнула рукою: «Та не сміши людей! Які гадання, ти ж все розумієш, нє?» У дворі вона була інша, своя, домашня. Бувала сумна, заморена. Не так яскрава, як на базарі. І це все була моя Олександрія. Мені сподобалося і місто, і двір, куди я потрапив.

Той двір на вулиці Діброви є й зараз. Саме туди мене принесли з пологового будинку. До п’яти років я там й жив, разом з батьками, бабусею і тітонькою. А потім, до самої армії, бував там майже щодня. У тому великому Дворі все відбувалось одночасно. У росіян, євреїв, циган, українців. «Січас і много».

Влітку посеред двору люди готували їжу, прали, пліткували, перегукувались з лавочок і табуреток, жартували, всі дружили з усіма (або з усіма лаялись), їли і розмовляли, пригощаючи своїми смаколиками сусідських дітей, сушили білизну, рубали дрова, палили цигарки…

А ще там співали півні і птахи, шаруділи миші, нечутно бігали мурашки і літали метелики та час від часу іржали коні. Як на параді!1 У тому дворі було багато котів, і коли чистили рибу, навіть сусідські нявчики якось ділилися…

Місто подобалось мені своєю відкритістю. Мабуть, від цього мені буває так комфортно у старих і розхристаних кварталах Баку, Києва й Одеси…

І хоча наші цигани жили начебто осіло, вони були кочівниками. Не стільки способом свого життя, скільки духом. А це не минає для сусідів безслідно. Тож все доросле життя вабить мене дорога, шатра, намети і вогнища… І воля! Доля подарувала мені роки спілкування з цією родиною, і я вдячний їй за цей досвід. Тому «Табор не уходит в небо». А «Олександрія?–??не тільки місто шахтарів».

У часи комуністичного «строітєльства»… (та в усі часи!) ставлення влади до циган було стереотипне. Проте в Олександрії були свої особливості. Провулок Шевченка називався Циганською вулицею, вулиця Енгельса була Молдованською. Культурно-етнічне різноманіття нашого міста було офіційно закріплене у його топоніміці ще на початку XX століття. В радянські часи ці назви зникли. Проте на людському рівні завжди існували неписані правила поведінки, яких дотримувались навіть діти. Сотні років.

Наші кубинці

Після того, як батьки переїхали до нової квартири, у мене з’явилися друзі ще й серед іноземців. Це був 1962 або 63 рік. Що таке політкоректність, ми тоді не знали, тому називали їх просто?–??«наші негри». У кожного був свій, дорослий друг. Мого звали Раміро. Кубинців було видно просто з двору, де ми гралися і звідкіля кричали їм: «Viva Cuba!». Нагорі, за парканом, стояла триповерхівка Олександрійської школи механізаторів2, і в ній навчалися студенти з Куби. Переважно темношкірі.

Вони виглядали з вікон, посміхалися і запускали до нас паперові літачки. Такі ж білосніжні, як і їх посмішки. Здавалось, наче у повітрі кружляє радість.

Під час великої перерви вся кубинська група приходили «в дєтстолову на болото» обідати. Це був наш будинок. Там ми їх щодня і виглядали. Біля «дєтської» столової. І серед буднів починався карнавал! Хлопці були добрі, усміхнені і буквально носили нас на руках. Ми ж були легенькі, від трьох до п’яти рочків, тож вони гралися нами і з нами, а наша «команда» ними і з ними. Кубинці жартували- розмовляли, пригощали нас цукерками, дарували яскраві поштові листівки з пальмами, синім-пресинім морем або значки з Фіделем. Через свій вік, ми не були особливо дипломатичними. Тож сидячи у них «на руках», роздивлялися і їх шкіру, і блискучі цяцьки, торкалися пальчиком і до кучерявого волосся. Я навіть легенько смикав Раміро за вуха. Пізнавав світ.

Як тепер пригадують родичі, іноземців запрошували в гості до наших батьків. Підгодовували домашньою їжею. Наливали і чарку. Кубинці показували фотографії своїх дружин із дітьми, розповідали про життя-буття і революцію. А ще дехто з них грав на піаніно. Афроамериканську музику! У нашому дворі! А як вони танцювали! Та ще й підстукували собі на імпровізованих барабанах-стільцях-табуретках!

Таке от музичне «щеплення» було у дитинстві. Так що Карел Гот і Лев Лещенко, після кубинців, враження не справляли. Але вже «Боні Ем»?–??ми зустріли як рідних! На молекулярному рівні. Бо… Бо Олександрія була підготовлена.

Гуртожиток іноземних студентів, за спогадами старожилів того району, був за площею Кірова, поблизу дитячого садочка. То були не багаті, але веселі часи: супутник, «рибій» жир, Гагарін і кукурудза. Тож і з нашими кубинцями, як і з усіма людьми, траплялися різні історії. Але більшість з них?–??пішла на користь місту. Тому вигукнемо ще раз?–??«Viva Cuba!»

Tropikana, Че Гевара, Хемініуей, Карпентьєр, ром Gavana Club… Схреoені шпаги та вітрильник на пачках цигарок Montecristo i Ligeros… У кожного потім утворилась своя Куба. В Олександрії поштовхом до неї стали ті молоді хлопці, які запускали паперові літачки, брали нас на руки і пританцьовуючи разом з нами, наспівували дивні мелодії. Дякуємо Вам за це. Нам і джаз потім сподобався, і мулатки, і пірати, і морепродукти… А поштові марки, невже забули? Вони були такі яскраві!

Наші французи

Отже, в Олександрії завжди гармонійно уживалися люди різних національностей, віросповідань і світоглядів. Яскравою ілюстрацією до цієї тези стало перебування у місті французьких спеціалістів разом зі своїми сім’ями.

«Наші французи»?–??так по-домашньому називає їх Анатолій Антонович Губський, який у 1989 році був начальником цеху пластмас. Корпус для виробництва магнітних пускачів був збудований фінськими спеціалістами. А обладнання, вироблене за технологією компанії «Телемеханік?
-електрик», постачала фірма «Рено».

Для монтажу обладнання і навчання наших робітників в Олександрію була відряджена велика група французьких спеціалістів. Близько восьми років, майже сто громадян Франції жили і працювали у нас. Керівником делегації був месьє NN, який привіз до Олександрії дружину і трьох своїх синів. Старшому було 13, близнюкам по 10 років. Французів завжди зустрічали і везли до міста за узгодженим з КДБ маршрутом. Літаком?–??до Москви, потягом?–??до Кременчука. Ну, а далі заводським мікроавтобусом: Кременчук-Павлиш-Олександрія.

На цьому шляху і сталася подія, яка вплинула потім на багатьох олександрійців. Месьє NN попросив зупинитися у Павлиші, щоб ознайомитися зі школою Сухомлинського. Екскурсія і розповідь про принципи виховання Василя Олександровича так захопила французьку родину, що вони… Вони віддали своїх дітей до нашої школи. І це при тому, що за контрактом іноземні спеціалісти були забезпечені і своєю вчителькою, і своїми підручниками-програмами, і окремим, зручним приміщенням.

Отже, маленькі французи (три хлопчики і одна дівчинка) щоденно почали ходити до іншої школи. Як згадує її колишній керівник Олексій Руденко, вони навчалися у його школі на особисте прохання Віктора Саєнка, директора ОЕМЗ. Прізвища іноземців були внесені до класних журналів, але без офіційного наказу про їх зарахування. Перелік предметів ретельно обирали батьки. Головна «фішка» була у тому, щоб їхні діти вчили мову інтенсивно, як на уроках, так і в живому спілкуванні з нашими дітьми.

Малі французи вже володіли і вчили у своїй школі: німецьку, голландську, англійську і латинську мови. У нашій школі?–??російську та українську. Коли дійшли до української, батьки висловилися на користь її вивчення. «Хлопці перебувають серед цього народу і в цій країні, тож мову повинні знати». За словами батьків, у їхній сім’ї мова спілкування змінювалась кожен тиждень: німецька, російська, англійська… Вони прагнули дати дітям грунтовну освіту.

Освітніми можливостями у ці роки скористалися не тільки французи. Вони почали вивчати мови, школу і стиль нашого життя, а школа і місто?–??почали вивчати їх.

Французи зруйнували багато стереотипів у вчителів, батьків і дітей. У них були дивні звички, скарги, запитання і претензії. Наприклад, батьки наполягли на тому, щоб близнюків не садили разом, за одну парту, бо «кожен має відповідати сам за себе і здобувати досвід спілкування». Хлопців розсадили, хоча в радянській школі, як правило, близнюки сиділи поруч.

Дітям з Франції подобались страви у шкільній їдальні і булочки до молока. Нашим?–??ні. Наші пили тільки молоко, а булочки залишали. Французи набивали ними портфелі, а їх мама скаржилась, що довелось незаплановано (!!!) купувати нові джинси… Нам дивно було, що школу мама і тато відвідують разом. Вони ж дивувалися, що не треба платити за оренду земельної ділянки, коли провели пікнік на березі Войнівського водосховища. (Були такі спільні виїзди батьків і дітей всього класу.)

Цікаве було Перше вересня! На шкільну лінійку французів привели у класичних костюмах. Темно-сині піджаки, світло сірі штани-кльош, білі сорочки і пристойні галстуки. Троє таких маленьких П’єрів Рішарів! Серед радянської шкільної форми…

Потім так само вражала функціональність їх повсякденної одежі, манера накидати светр на плечі або підперезуватись ним, і яскраві, радісні кольори курток, портфелів, взуття. А посмішки!.. А зачіски! Серед «дєцкіх чьолочєк і косічєк». Корисна шокотерапія!

Не менш шоковане було місто, коли у кіосках «Союзпєчаті» стала доступною «Юманіте Діманш». Це була кольорова газета компартії Франції, але?–??50 сторінок величезного формату. Щотижня! Дивували фотографії на розвороті: сміливий і розкутий дизайн, оригінальне шрифтове оформлення навіть політичних новин. А реклама! А оголошення про продаж житла та автомобілів?–??з фото і цінами на них! А пропозиція круїзів Європою та світом!

І ще одне. Програму телепередач в СРСР (з усіма двома каналами!) могла затулити долонею навіть дитина. А «Юманіте» відводила на телепрограми сторінок з десять. З анонсами. Був там (не переживайте!) і театр, і цирк, і спорт. Тому газету купували не тільки французи. Вона стала для олександрійців вікном у світ! Нашим паперовим Інтернетом. А газета «Правда» почала викликати посмішку. Правда не в усіх!

П’ятиповерховий будинок за «Ювілейним» люди назвали французьким домом, і по вулицям почали ходити «настоящі капіталісти». Після роботи і у вихідні дні вони вішали на балконах білизну, співали, скуплялися у магазинах, вешталися по базару, барам, дівчатам та гостям, закохувалися, напивались п’яними, спочатку боялися морозів, а переживши зиму, вже завзято ловили весняних жаб.

Наших робочих вражали розміри їхніх зарплат і «командіровочні», вино у їхньому меню (нашої) заводської їдальні, спецодяг, інструменти та культура виробництва. їх дивували низькі ціни на грамплатівки з якісною класичною музикою і те, що кожен з наших робочих (!!!) фінансово може збудувати власний будинок.

Декілька груп робітників електромеханічного заводу були відряджені до Франції. Але, будемо чесними, не всі олександрійці скористалися тим шансом і можливостями, що подарувала їм доля. Так, вони жили у Парижі по два-три місяці, та ні мова, ні Лувр, ні кіно, ні автогонки, ні букіністи, ні безкоштовні екскурсії по Франції їх не зацікавили. Нічого?–??крім роботи і готелю.

Проте в Україні?–??сюжет з французами набирав обертів, і було у ньому всього. Були щирі стосунки-дарунки і фарцовщики, друзі і «стукачі», свята і будні. Всі робили свою роботу. Без жартів. Наші працівники поверталися зі стажування у Франції, французи їздили додому у відпустки. Наші робочі освоювали нове обладнання, навчаючись у їхніх робочих. Олександрійські «кєгєбісти» відслідковували контакти і тих, і інших, прослуховували телефони, ловили шпіонів, вели роз’яснювальні бесіди, засвічували «ворогам» фотоплівки і лякали усіх «послєдствіямі»…

Йшов час, діти месьє NN успішно вивчили мову (з матюками, звісно!), а сам він навчився робити вареники, варити борщ, випікати пампушки, а потім змащувати їх часниково-олійним розчином і, з насолодою, все те їсти. Він був завзятий колекціонер кулінарних рецептів і не соромився навчатися у дівчат-поварів заводської їдальні.

Між тим життя продовжувалось, а люди просто жили поруч і працювали разом. Дивились і бачили. Думали і розуміли. І цього було достатньо.

Продовження у цієї історії?–??щасливе. Крім нового заводу, місто збагатили нові франко-українські сім’ї, і у них народилися нові діти, а у них з’явилися нові родичі і друзі. Пройшло ще декілька років, і на старих бабусиних вишнях в Олександрії, разом з хрущами, вже сиділи паризькі онуки. Вони також брьохалися в Інгульці і Березівці, ганяли на велосипедах і роліках, збивали нові коліна об старе каміння, плакали і, на дивному суржику, мішаючи французькі й українські слова, просили не мазати подряпини йодом. Або хоча б подути…

Їхні бабусі теж ледве не плакали, коли вперше у житті розлучалися з дідом, збираючись до дітей у Францію. А потім гуляли Парижем, посміхалися і думали: «Ні, я не сплю! Париж?–??таки існує!»

Наші однокласники

Про існування Берліну, Будапешту, Варшави і Дрездену олександрійці теж дізнавалися не на уроках географії у школі. Але у школі. Раніше, майже у кожному класі навчалися діти офіцерів з площі Кірова. Більшість з них, разом з батьками, жили за кордоном по два-три роки. Саме через розповіді наших однокласників світ ставав більш привабливим.

Через розповіді дітей, а не вчителів, підручники і політінформації. Тобто інформація була, але був відсутній «політ». З крилами у дорослих (погодьтесь!) існують проблеми.

Отже, «діти-вчителі». Майже всі вони навчалися на п’ятірки. Були розкуті, але дисципліновані і виховані. По-іншому пострижені й одягнені. Ходили і до музичної, і до спортивної школи, мали там успіхи. Але «не задавалися». Легко спілкувалися з усіма, але відчувалося, що вони відокремлені від усіх своїм статусом та об’єднанні між собою в певний замкнений орден. Знали або вчили дві-три мови, та були звільнені від уроків української, тому гралися на спортмайданчику, а ми поглядали на них з класу і заздрили.

Вони іронічно ставилися до наших питань про «жвачки» і «кока-колу». Проте понаносили у наші класи (і свідомість) не тільки яскравих фломастерів і машинок, звабливих ляльок, книжок і кубіків-рубіків. Головне і найдорожче було?–??це «переводні картінки»!

Тільки не ті, що ліпили на бензобаки мотоциклів, на гітари і «транзістори». Я маю на увазі певні смислові «картінки», які переводили наше мислення на інший рівень. Це могла бути лише дитяча репліка, жарт, жест чи погляд. Але такий «не такий», що завдавав нам сорому і незручностей, примушував замислюватися над тим, що було нашим звичним буттям.

Йшов час, і ми поступово вчилися критично мислити, хоча друга школа мала зовсім іншу програму. Тому в ній створилася «третя» школа. Саме однокласники зруйнували стереотипну «сбычу мёчт» і зсунули наш освітній простір у бік думання!

Наші незрячі і наші сліпі

Темні окуляри навіть ввечері і постукування палички по тротуару в Олександрії?–??нікого не дивують і не лякають, бо стали звичними. На ментальність жителів вже багато років впливає присутність у нашому місті людей з обмеженими фізичними можливостями. До цих людей ставляться толерантно і допомагають хто як може. Проте незрячі досить незалежні від міста, бо завжди були об’єднанні у свою організацію, завжди працювали на власному підприємстві, мали окреме житло, вечірню школу, бібліотеку, аудіотеку і навіть топонім для свого мікрорайону.

І хоча старожили Олександрії продовжують називати цей район словосполученням «коло сліпих», незрячі люди (так вони себе називають) цей топонім категорично не приймають, як і не приймають термін «сліпі» щодо себе. Сліпі?–??незрячі, здавалося б, яка різниця? Вони ж все одно нічого не бачать! Так. Але є одне але. І те «але» дуже важливе.

Пояснив відтінки цих значень один мій знайомий, незрячий музикант. Незрячі люди мають спеціальні терміни для позначення нас, тобто тих, у кого немає серйозних проблем із зором. Вони поділяють цю групу на дві категорії. На «зрячих» і «сліпих».

У їхній мові «зрячі-незрячі» позначають фізичний стан людського зору. А термін «сліпі» існує для позначення стану людської душі. Коли я вперше почув: «Сліпі є й серед вас, і серед нас!»?–??це було як одкровення. Сліпі серед сліпих? Сліпі серед зрячих? Сліпі серед незрячих? Розрив шаблону!

До речі, спеціальний металевий шаблон для письма був моєю іграшкою довгі роки, а книжки шрифтом Брайля на домашній поличці підтверджували, що світ, таки да, дуже різноманітний. Моя тітонька, Зінаїда Арсентіївна, викладала у вечірній школі для незрячих фізику і математику, і була в захопленні від їх працездатності. Ще дитиною я чув від неї безліч вражаючих історій про подолання темряви й освіту, про боротьбу і перемоги, у тих незрячих було чому повчитися!

Вони і подібні їм люди3 розривають замкнене Коло Сліпих, у якому ми, зрячі, іноді перебуваємо роками!

Дорогі мої люди. Цигани, кубинці, французи. Всі зрячі й незрячі. Друзі, вороги і навіть сліпі! Дякую, що ви були і є! Що збагачуєте й урізноманітнюєте нашу Олександрію.

Після нас тут знову житимуть інші люди. Дорослі і діти. Якої б національності вони не були. І яку б релігію вони не сповідували в цьому чи наступному тисячолітті…

Дуже вже гарний край! Люблю його Не-Замуроване-Небо. І закапелки.

Епілог до цієї частини

Завершуючи цю частину розповіді про місто, зазначу, що Олександрія завжди була лише частинкою оточуючого її світу. Як гілки дерева невіддільні від коренів, так само й вона, невіддільна від передмістя, навколишніх сіл і міжзоряного простору. А долі людей, які жили і живуть тут, міцно пов’язані з Україною, Світом і Всесвітом.

Розповідь про це?–??у наступній частині книжки про Олександрію.

(Уривок з книги «Барокові закапелки Олександрії»)

———————————————

1 “1 травня 1920 року. Пригадую барвисту картинку карнавалу, похід вулицями маленького міста Олександрії. Такого незвичайного видовища старі люди не пам’ятали за все своє життя. Всі артисти трупи, разом з оркестром, робітниками сцени, робітниками залізничниками, вся інтелігенція були вбрані в костюми різних націй. Попереду на білому коні з булавою в руці?–??Богдан Хмельницький (Т.?Юра), за ним?–??козаки запорожці, далі величезна селянська гарба, запряжена круторогими волами, на гарбі дійові особи з «Сорочинського ярмарку» та інших п’єс. То тут, то там веселий натовп сміється з «Вія». Співи, танці, імпровізації, уривки з п’єс українських, російських, єврейських драматургів».

Левко Білоцерківський. Записки суфлера,?–??Київ, 1962.

2 Вона носила цю назву до грудня 1963 року. Потім була перейменована на «СПТУ № 1».

3 Рецепт «олександрійського борщу» буде неповний без єврейських «спецій». Докладно про внесок єврейського народу у культурне різноманіття нашого міста розповідається у багатьох матеріалах цієї книжки. Але маємо зазначити саме тут, що ні українською, ні російською мовою подати повноцінно цей матеріал неможливо. «Для того, чтобы правдиво рассказать о жизни еврейских местечек, подходил только идиш?–??этот колоритный, пряный, неподражаемый семито-славяно-германский сплав».

Идиш: этот сладкий язык?–??«маме-лошн»,?–??Электронный ресурс.?–??Режим доступа; http:\\www.sem40.ru/index.php?newsid=241893

Валерій Жванко