Найкращій у світі бабусі

Ніколи не забуду ту усмішку, яка була на твоєму обличчі щоразу, коли я відчиняла двері твоєї квартири. Тоді не було мобільних телефонів і ти не знала коли я приїду у гості, ти просто завжди мене чекала.

Мої батьки працювали на різних роботах, аби прогодувати нас із братом у складні перші роки Незалежності України, тому нас довіряли тобі. Особливо мене, як наймолодшу з дітей.

Ти вчила мене грати у карти. І майже завжди мені піддавалася, аби я тішилася, що перемагаю. Ти була настільки мудра, що знала геть усе на світі. Що у тебе не запитай – з відповіддю ти не забаришся. Наприклад, я досі пам’ятаю твої відповіді на мої дитячі запитання: «Чи можна відіпрати шоколад із сукні? Чи існують люди на інших планетах? Чи варто брати провину на себе, якщо погано вчинив не ти, а твій друг?». Ти вчила мене бути доброю, чесною і вихованою людиною. Сварила, коли я не віталася з сусідами. Я ображалася, але слухала твої поради, бо дуже тебе любила і довіряла.

У дитинстві я так злилася, коли ти будила мене рано вранці їсти. І тільки зараз я розумію, що це був найвищий прояв любові і відповідальності, вставати о п’ятій ранку, аби насмажити для мене картоплі і купити на ринку моє улюблене свіже молоко.

Ти найкраща з кулінарів, яких я знала. Ти з нічого могла зробити дуже смачну страву. Коли я просила щось солоденьке, кілька хвилин і ти вже печеш коржики, робиш книш чи вертуту. Як це тобі вдавалося, так швидко і смачно готувати?

Пригадую, що я ревнувала тебе до інших дітей. Адже смаколики ти готувала не лише для мене, а й для всіх учнів селищної школи, котрі куштували твої страви у їдальні. Тоді ти не могла збагнути чому я хочу ходити на роботу з тобою. Я просто хотіла бути впевнена, що до тебе ніхто не підходить і не обіймає, бо ти моя бабуся, тільки моя.

Ти була такою доброю, що тобі довіряли не лише люди, а і звірі. Пам’ятаю, як ти підібрала пораненого голуба і тримала його у коробці у ванній кімнаті. Ти його годувала і промивала йому поранене крило. А згодом винесла його на подвір’я і він полетів.

Пригадую, як вдома і в сараї ти ховала безпритульних собак, коли їх ходили розстрілювати місцеві чоловіки. І ці врятовані собачки Рижуха, Шарко і Бім скрізь ходили за тобою слідом: у магазин, на роботу, на город – усюди.

Бідолашний Шарко так боявся грому, що ти дозволяла йому пересидіти дощ у себе в коридорі. І він покірно лежав біля вхідних дверей. А скільки кошенят ти врятувала від голодної смерті, важко навіть підрахувати. Пам’ятаю, що на наше подвір’я підкинули кошенятко, якому було кілька днів і ти вигодовувала його молоком з піпетки. Коли воно підросло і почало ходити – ти віддала його сусідці. Тобі варто було б бути ветеринаром, у тебе був до того хист і безмежна любов до тварин.

Ти рятувала інших і саму себе. Пила гіркі пігулки, щоб полегшити біль в ділянці серця. Просила мене сходити в магазин, бо в тебе боліли ноги. А я сердилася, що мушу йти в магазин по хліб, замість того, аби гратися на подвір’ї з дітьми. Пробач мене за це.

Пишу тобі цього листа, бо ми не змогли попрощатися. Так склалася доля, що коли тебе не стало я була в іншій країні. Родичі сказали, що перед смертю вже в напівсвідомому стані ти кликала мене. Пробач, що мене не було поруч. Я досі не можу повірити, що людини, яка навчила мене ходити і тримати ложку, вже немає. Тоді, у мої 16 років, мені здавалося, що ти просто не можеш так швидко піти. Ти ж така молода, енергійна, весела, добра, щира, потрібна. За що? Твоя душа відлетіла.

Ти часто приходиш мені уві сні. Я відчиняю незамкнені двері твоєї квартири і ти, як завжди, радісно мене зустрічаєш зі словами: «Катя приїхала!». Годуєш мене своїми смачними стравами і ми розмовляємо на кухні… Після такого сну я прокидаюся з усмішкою. Важко описати ту радість на душі після зустрічі з тобою. Це повернення у найкращі роки мого життя – у дитинство, де була ти, карти і мокрий хліб із цукром.

Пишу тобі листа, аби сказати дякую за все, що ти мені дала і чого мене навчила. Такою, якою я є зараз, я завдячую тобі. Ти так і не дізналася, що після того, як ти пішла, у моєму житті багато що змінилося. Я повернулася жити в Україну. Навчалася в університеті. Стала журналісткою. І писала замітки у твою улюблену газету, яку ти передплачувала до останнього.

Загалом моє життя склалося добре. Лише смуток через те, що тебе вже немає, завжди залишиться в моєму серці.

Катерина Карпенко

P. S. Якщо у вас теж є душевні історії з життя – надсилайте їх у нашу редакцію. Найкращі ми опублікуємо.