Зустріч через роки

Дуже хочеться мені розповісти про свій надзвичайний курс. Ми стали першими учнями керівника Надії Олександрівни Орел. Вона доклала максимум зусиль, аби ми до нестями закохались в українську мову. Ми були курсом «А» і це зобов’язувало нас бути кращими і першими.

Ми, п’ятнадцятирічні діти з усіх куточків Кіровоградської області, розпочали своє навчання в Олександрійському педагогічному училищі. Це було в 1971 році, але ми і досі пам’ятаємо вірші, котрі вчили під час навчання. Неймовірним було те, що на курсі було 29 дівчат і один юнак. Те, що на курсі був юнак, підштовхувало дівчат бути елегантними та привітними.

Вчилися ми добре, з 30 учнів 25 отримали вищу освіту. Гарні педагоги не лише наповнювали нас знаннями, але і виховували з нас хороших особистостей та гідних громадян. Завжди вимогливий і суворий Леонід Федосійович Чернобиль давав нам прекрасні знання з математики і методики. Орел Віктор Миколайович по-батьківськи допомагав осмислити фізику, Геєць Володимир Михайлович – знайомив з світовими шедеврами мистецтва. Заремко Григорій Андрійович вчив не лише співати, слухати, а і розуміти світову музику. Добра людина Малоок Артем Андрійович викладав педагогіку. Орієнтуватися в бібліотечній справі допомагала Семініченко Ляля Степанівна. І багато інших вчителів допомогли нам стати хорошими педагогами. На жаль, деяких з наших мудрих вчителів вже немає з нами. Низький уклін вам, дорогі педагоги.

Завдяки нашому керівнику ми стали не просто однокурсниками, а справжньою сім’єю. З роками наша сім’я збільшилася на 32 доньки та 24 сини, а ще ми вже маємо 44 онуків. Про кожного з членів нашої великої родини ми знаємо усе і про досягнення, і про втрати.

Дуже шкода, що страшна хвороба вирвала з наших рядів спочатку Кікоть Олю, а потім красуню нашого курсу Любу Живолуп. А цього року ми втратили чуйного педагога, матір чотирьох дітей Софійку Шевчук. Пригадую такі рядки Ліни Костенко:

Не знаю я, що буде після нас,

В які природа убереться шати,

Єдиний, хто не втомлюється – час,

А ми живі! Нам треба поспішати –

Зробити щось! Лишити по собі…

Тому ми і намагаємося підтримувати один одного словом, ділом, матеріально, порадіти успіхам наших дітей, внуків, зробити щасливими останні роки життя наших батьків.

Ми ділимося своїми життєвими історіями та пригадуємо як розпочинали своє професійне життя. За свої 85 рублів ми вчилися заочно, купували купу літератури, витрачали на сім’ю і з великою любов’ю та терпінням виховували наших вихованців. Багато з нас працюють за спеціальністю і наші діти продовжують батьківську справу. Наш єдиний юнак – Іван Задоя – наша гордість. Він має три власні книги. Його творчий шлях пов’язаний з Олександрією. Він один з тих, хто пише про наших земляків.

Цього літа минає 40 років, як ми закінчили Олександрійське педагогічне училище: Ніна Урда, Алла Полозюк, Стефа Джебдженяк, Надія Соломягіна, Ніна Козицька, Світлана Кравцова, Валентина Балан, Марічка Гевел, Іван Задоя, Ніна Кругляк.

Вже стало доброю традицією, що ми влаштовуємо зустрічі на площі Леніна. Приємно, що однокурсники не забувають про цю зустріч і намагаються приїхати з різних куточків України аби знову побачитись, поспілкуватись і згадати про наші незабутні студентські роки.

Ольга Карпова (Лапа)