Статтi

на попередню сторiнку

Як олександрійці виборювали другу незалежність України на Софійському майдані під час об’єднавчого Собору (фото)

Як олександрійці виборювали другу незалежність України на Софійському майдані під час об’єднавчого Собору (фото)
Київ, як він є

15 грудня на Хрещатику олександрійців зустрічав прохолодний ранок. Півгодини ще можна було відпочити від тривалої подорожі і зібратись із силами. Про початок зібрання не знаємо точно, проте оголосили у ЗМІ, що планується десь на 8-9 ранку. Замість снігу, що розтавав під ногами в теплішій Олександрії – среднегрудневий тротуар Хрещатика, що підмерз. Місто, що ніколи не спить, не спало і цього ранку. Вікна більшості будинків в районі зупинки автобусу, біля відомого фастфуду із американською назвою, не світяться. Місто ще дрімає.

Невеличкі ятки де продають каву, не зачиняються, здається, ніколи. Жінка говорить, що є чай і кава. Говорю - мені дорожчу, сподіваючись на кращу якість. Вона помічає в мені подорожнього і пропонує все ж дешевшу, бо там виявляється, стільки ж кави як і в дорожчій. В дорожчій - більший стаканчик і більше води. Погоджуюсь, що міцніший напій мені зараз потрібен більше і дякую жінці за підказку. Відчуваю, що тут трохи інший підхід до клієнтів, навіть таких собі, миттєвих. Кава виявилась ароматною і смачною. Гріюсь цим гарячим тропічним напоєм і насичуюсь його ароматом. Ще є час погрітися і роздивитись пейзаж головної вулиці столиці. Помічаєш те, про що говорять знайомі. Тут, у серці Києва, який швидко змінюється, живе небагато людей, навіть багатих. У цих бетонних хащах найбільшої вулиці країни, де переплелись англійсько-українські назви ресторанів та офісів разом із гранітно-комуністичною міццю фасадів післявоєнного Києва, жити непросто. Тут мало реального людського життя і багато бізнесу, краси, вишуканості, елітарності та містичної владної сили. Кияни не помічають цього мерехтіння і цього напівсинтетичного Хрещатика. Вони звикли до пошуків теплих кавових обійм на граніті у цих ятках, біля однієї з яких стоїмо зараз і ми. Але навіть у цих синіх, немов від холоду відблисках вікон, є багато рідного. Бо це – Хрещатик, який краще всіх вулиць на світі.


Шлях до Софії

Мереживо магістралей, насичених людьми, автівками і шумом мегаполісу стає вужчим, як тільки прямуємо ближче до Майдану Незалежності. Засипані снігом дерева із чудернацьким, трохи покрученим візерунком, що нагадує сницарську винахідливість природи, розвиднюють старий Київ. Чим вище по Михайлівській вулиці, він стає виразнішим, більше схожим на високе і струнке місто. Тут меншає партійно-сумних монолітів, а кав’ярені визирають привабливими віконницями теплоти. Повітря стає насиченим і холоднішим. Ранок у Києві - це дніпровська прохолода не тільки влітку, але й узимку.

Як тільки наша ватага із національними прапорами добирається до перехрестя дороги від Золотоверхого, бачимо напроти однодумців. Щоправда із священиком на чолі і синьо-жовтими прапорами. Рух стає повільнішим. Всі чемно чекають потрібного моргання світлофору, а поки ми зупиняємось на повороті, очікуючи колег, браття із якоїсь західної області (нескладно вгадати про їх географію за смачними діалектизмами), вітають нас.

Озброюємось стрічками із синьо-жовтим кольором та вирушаємо далі, до святої Софії. Тут бачимо колег із Знам’янки і Кропивницького. Рух людей величезний і нагадує різдвяні благословенні дні, коли ця вулиця заповнена таким же шумом і гамором. Тоді тут багато киян і набагато менше гостей святкової столиці. Сьогодні люди з різних місті і сіл, областей, регіонів були головними.

Перед входом на площу зупиняють хлопці із написом на формі «Національна гвардія». Пригадую ці обличчя із зустрічі на Софійській площі, коли на Покрову збирались на молитву за Україну. Ті ж самі привітні, але зосередженні вирази. Металодетектори попискують. Стоїть кінолог із собакою, яка і не ворухнеться. Хлопці і дівчата із написом «поліція діалогу» пропонують не скупчуватись і розподіляти потоки людей на різні групи, щоб швидше пройти. Дискомфорту це не додавало, а мені, особисто, більше додавало впевненості, що все буде гаразд, і провокації якщо і будуть, то не цього разу.

Близько дев’ятої підходимо до майдану біля Софії. Там велелюдно, але площа тільки заповнюється. Снігова заметіль засипала навіть частково пам’ятник Богдану, який з висоти свого п’єдесталу поглядав у бік дзвіниці. Снігові лапи, немов із казкової картинки, зачепились на ялинках, які «оточили» майдан.

Потихеньку розгортаємось – ставимо два прапори і гуртуємось біля великого екрану. Поруч – майданчик для журналістів, де оператори і колеги по перу туляться і пританцьовують. Але куди дінешся - майданчик реально зручний і з нього видно підготовлену біля входу у дзвіницю, сцену. Тут усе, як на долоні. Але я залишаюсь із нашим невеликим гуртом. Тут цікавіше, бо нуртує справжнє життя того велелюдного Софійського майдану. Тут за декілька метрів лунає полтавська говірка чи бездоганний черкаський акцент або слова, які схожі на покутські вислови.


Невтомні рятівники і селфі з губернатором

Морозний ранок стає ще холоднішим. Очікування продовжується. Колеги пішли у маси - питати людей що і до чого, чому приїхали, які погляди, які сподівання. Кількість телебачення «зашкалює». Але окрім професійних камер та знайомих облич журналістів центральних каналів бачимо купу колег із областей і міст з камерами і фотоапаратами.

Складно було не помітити, що більшість тих, хто прийшов на Софійську площу, були прихильниками помісної церкви. І ще – вихованими людьми. Якась хороша атмосфера панувала скрізь. Простий штрих. Йдемо до намету, щоб погрітися, аж нас перестрічає чоловік і підказує - он у наступному наметі трохи менше людей. Чай, говорить, смачний і гарячий. Все так і було. Ніхто не штовхався, не поспішав. На площі геть не почуєш гидотних висловів, навіть як прикладку до побутового гарячого слівця.

І самоорганізація висока. Ніхто нікому нічого не вказував. Сміття складали до пакетів, черги регулювались людьми.

Намети ж рятувальників і справді рятували. Там було тепло і за пару хвилин можна зігрітись. Постійно курсувала черга за кавою чи чаєм. Хлопці на роздачі працювали невтомно. Навіть складно сказати, як так можна працювати. Люди, що йшли нескінченною хвилею, ввічливо обслуговувались.

Так буває, але дуже не часто і зазвичай на заходах, де є однодумці і просто чемні, виховані люди. Чай, до речі, був і справді хороший. Тим, хто хотів додатково підсолодити життя, можна було взяти окремо стіки з цукром. Наситившись напоєм - посидіти на лавці. Тепловентилятори нагрівали повітря і швидко відігрівали ноги і руки. 

Вискакувати на мороз із чаєм все ж було небезпечно - одразу горло прихопить. Це вже відома історія. Тому грілись, пили чай, спілкувались, займали чергу у «потрібне місце» і повертались до колег. Змінювали один одного і далі чекали. Молились: хто віруючий – хрестячись, а хто просто у підтримку - мовчки, одними думками.

Зі сцени, Євген Нищук, якого тепер знають не тільки як актора, але і як Міністра культури України, намагався підтримувати кожного, хто прийшов на майдан. Лунали виступи у підтримку української помісної церкви від інтелігенції, духовенства, відомих людей.

Помічаємо високу фігуру голови обласної держадміністрації. Сергій Кузьменко спілкується із колегами із Кропивницького. Він помічає олександрійців і його просять сфотографуватись на пам’ять. Вітається із усіма і запитує як почуваються земляки. Жартома відповідаємо, що наразі буває холодніше, а у нас все гаразд, от тільки фото на Софійській площі спільного немає. Очільник області навіть сам припрошує всіх, хто має бажання, сфотографуватись. Настрій гарний, і спілкування невимушене. Як мінімум на годину нам вистачило цього заряду тепла і позитиву від зустрічі. От до речі, це і було найголовнішим - не спасувати духовно. 

Якщо знайти фізичне тепло можна було на майдані різними способами, то не накивати п’ятами через внутрішню пустоту і байдужість, як виявилось, було значно складніше.


Віце-прем’єр, слова пані Оксани та героя АТО

На сцені слухаємо віце-прем’єра Геннадія Зубка. Він говорить, що питання єдиної церкви вже давно не тільки питання православного церковного життя, а питання відновлення та збереження державності. «Це час, коли Україна підтверджує свою незалежність», - говорить віце-прем’єр.

Волонтер, народна артистка України Оксана Білозір згадала про те, що саме на Софійському майдані відбувались найважливіші події української історії: «І саме тут, сьогодні, буде реалізована наша велика мрія. Мати свою церкву! На своїй, Богом даній землі… І ми не тільки сьогодні позбавляємось від духовного рабства, від приниження, від упослідження, а ми повертаємо собі духовну спадщину».

Ігор Гордійчук, герой АТО, який став символом незламності духу і фізичної міці української армії, наголосив, що українська церква є тією частиною боротьби народу, яка дозволить зміцнити Україну. «Ви бачите як дуже важко нам дається свобода і незалежність. Як не хочуть московіти нас відпускати. Але наш волелюбний, працелюбний народ заслужив її. Роками, десятиліттями, віками боротьби заслужив… Ворог зараз бачить, що військовою силою нас йому вже ніколи не здолати. Він зараз кегебешно-тоталітарними методами, під шантажем, як і раніше вже в історії було, намагатиметься тиснути на нас політичними, економічними, іншими шляхами. Створення української помісної автокефальної церкви є фундаментом для нашого психологічного загартування, готовності до боротьби». Свою нетривалу промову Герой АТО, Герой України, завершує. Ми з бокової частини сцени бачимо, як тяжко робити кожен крок цій сміливій людині. Навіть спуститись сходами із сцени йому непросто і допомагають хлопці-військовики. Тяжкі, на межі життя і смерті рани, отримав у бою нинішній очільник військового ВУЗу. І кожне його слово все одно зважене і миролюбне, без бажання помсти, а з бажанням захистити.


Президент і сувора посмішка

Очікуємо далі. Аж бачимо, що на площі побільшало охорони. Мабуть, інформація про те, що прибув Президент, підтверджується. І дійсно, Петро Порошенко вітається із людьми та прямує до собору.

Кому я відверто в цей момент не заздрив, так це охоронникам очільника держави, бо так сміливо ходити по велелюдному майдану під час, ну дуже не хорошого для Москви заходу, небезпечно. Але навіть у суворого на вигляд охоронника Президента, котрого я запам’ятав з інших зустрічей, промайнула посмішка. Атмосфера була святкова і радісна. Вона передавалась усім, навіть тим, хто мав найвідповідальніші хвилини життя. 

Але якась відчувалась водночас  тривога. Ввімкнення на великий монітор трансляції, відкрило декілька фраз, які говорить Президент на шляху до собору, де мають обирати очільника автокефальної церкви. Він говорить, що всі, хто стоїть під Софією є не просто спостерігачами, а учасниками народження української церкви.

І потім Президент іде до храму. Один з останніх кадрів, який помітно було на екрані перед входом у Софію, передав тривогу на обличчі. І це не дивно. Сьогодні, і саме зараз, мало вирішитись чи вдасться завершити справу, якій присвятили частину життя попередники нинішнього президента. В свою церкву вірять мільйони православних українців. І це - величезна політична, а не тільки моральна відповідальність. Собор не був на 100% передбачуваний і це відчувалось у настрої. Як з’ясувалось, так було і насправді.


Молитва від Тараса і допомога киян

Поки у морозному ранку шукаємо душевної теплоти у розмовах та сподіваннях, на сцені з’являється Тарас Петриненко. Знаємо його як українця, який не тільки є одним з кращих виконавців українських пісень, зокрема пісні-молитви за Україну, але й людину, яка випромінює сильну позитивну енергетику. І говорить він одразу спокійно, мов бачить наперед, що має відбутися.

«Ну що, громадо, мрії збуваються. Але лише терпіння треба набратися. Там все тільки починається, саме цікаве. І я сподіваюсь, що ми сьогодні будемо святкувати... І сьогодні дуже важлива подія, про яку я особисто мріяв дуже давно. Все що нас єднає, все що єднає до купи Україну, воно в моєму, і в вашому серці, сподіваюсь, займає дуже важливе місце. І коли нам там із-за порєбріка кажуть: «ми єдіний народ, нам нада вмєстє». Мені чогось така картина з’являється, як голодний крокодил хапає антилопу і каже: «Почекай, ми один організм, ми будемо разом!» Тільки після цього крокодил стає товстіший, а антилопа кудись зникає. Люди добрі! Наша країна прекрасна. Вона трошки затуркана. Вона століттями нищена, але не знищена і ніколи не буде знищена. Господи, допоможи нам нарешті стати нормальною, цивілізованою, потужною країною. Господи, помилуй нас». І Тарас Петриненко співає відому пісню із закликом «Боже, Україну бережи»!

Напруга спадає, але тривога не вивітрюється. Замість декількох годин очікування результатів Собору, який мав би завершитись швидко, за зачиненими дверима відбувається обговорення. Його не можуть чути і бачити ніхто, окрім учасників.

А тим часом спілкувались із людьми на сцені священики-капелани. Вони говорили простою мовою. Говорили із душевним піднесенням. Молились, співали, хоча може іноді не в ноти, дещо грубувато для канонічного співу, але так щиро і з такою вірою, що це передавалось і іншим. Були і виступи бандуристів на майдані перед Софією, де замерзаюча площа поповнювалась новими силами від киян. Знову лунали козацькі думи, згадували давні часи, криваві змагання. І безкінечна, здавалось би історія відновлення історичної правди, відновлення незалежності, немов знову проростала в уяві. Були такі, що не витримували морозу, холоду. Не у всіх вистачало душевних стимулів. І вони здавались та вирушали у теплі домівки. Але було більше тих, хто почав доповнювати майдан з іншої сторони Софії. Тепер чимало вірян йшли просто з іконами, хтось – у європейському одязі, хтось - у традиційних українських строях, хтось - огорнутий національним прапором чи просто з хрестом і молитвою.


Доля України. Віра до кінця

На сцені перед Софією з’являється людина, яку без сумніву знає більшість українців. Народна артистка України, людина з великим талантом і життєвою мудрістю. Ада Роговцева закликала всіх скористатись шансом, який дає історія: «Мої рідні, я щаслива, що дожила до цього дня. Це велика честь стояти тут і говорити з вами. У кожної людини своя доля. І колись, ця доля дає шанс. У кожного народу є доля. І гріх не скористатися цим шансом, коли він Господом даний нам».

Але час спливав. Навіть такі щирі слова, що на певний час підбадьорювали, та надавали впевненості, поступово ставали тьмянішими. Темна думка про те, що немає погодження, що немає іскри перемоги для багаття нової церковної справи, з’явилась і у тих, хто був найстійкіший. Все продовжувалось. Люди чекали. Чекали і тоді, коли руки вже змерзли настільки, що тримати прапор ставало тяжко фізично. Чекали, коли вечір став темним, а у палатках обігріву треба було, щоб отримати теплий чай, присвічувати один одному залишками енергії на мобільних телефонах.

І тільки тоді, коли останні сили вже схоже згасали, а мороз почав пробиратись по всьому тілу, серед перших рядів біля Софії з’явилась нетривка надія – там, за брамою дзвіниці, готуються щось сказати. І це було правдою. Це була винагорода всім, хто шукав перемогу.

Далі всі все бачили на екранах телевізорів чи у новинах. У нас, в Україні оголошено Президентом про створення єдиної помісної церкви. Нині вона називається Православна церква України. Предстоятелем Єдиної помісної православної церкви став митрополит Переяславський і Білоцерківський Епіфаній. 39-річний очільник церкви є не тільки відомим церковним керівником, але й богословом, дослідником, вільно володіє іноземними мовами та має намір долучити до церкви всіх, хто хотів би об’єднатися.

Вселенський патріархат визнав нову церкву. А вручення Томосу, тобто спеціального документу, яким юридично закріплюється церковна самостійність, заплановано на Богоявлення. Вселенський патріарх Варфоломій благословив Епіфанія та привітав його із обранням очільником православної громади країни.

Ми знаємо детально, що сказали глава держави та Епіфаній на майдані перед Софією. Ми знаємо, як раділи ті, хто стояв поруч з олександрійцями і самі олександрійці. Це була радість перемоги. Перемоги, яка буде, можливо, оцінена належно не сучасниками, а тими, хто зможе розбудовувати країну через роки. Та ми, олександрійці, часточку свого тепла і підтримки віддали. І сподіваємось, що Боже благословення допоможе принести в Україну і місто мир, добробут і єднання.

Віктор Голобородько

0    1571     21.12.2018


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!