Статтi

на попередню сторiнку

Життя в журналістському полум’ї новин: Руслан Гаврилов. R.I.P

Життя в журналістському полум’ї новин: Руслан Гаврилов. R.I.P

Маю почати з того, що журналістика Олександрії і Кіровоградщини зокрема, має чергову і непоправну втрату. Пішов з життя Руслан Гаврилов – колега по журналістському цеху, член Національної спілки журналістів України, талановита і хороша людина.

Руслан працював за високими особистими стандартами. Він міг шукати і компроміси у конфлікті на користь людей і водночас не поступатись принципами у професійному просторі. 

Дуже любив факти – яскраві, точні, отримані максимально миттєво. І саме тому він завжди був на вістрі подій і на швидкості. Так і жив, так і підступна хвороба з’явилась миттєво. Так і пішов у вічність - миттєво.

Я не бачив його перед тим, як він відійшов від нас. І багато хто не бачив. Можливо, так на краще, бо ми назавжди запам’ятаємо його енергійним журналістом, який завжди із сумкою через плече, фотокамерою та мобільником у «полі», на місці чергової події. Він був легкий на підйом і завжди поруч із подіями, що розгортаються, аналізував їх, шукав відповіді у всіх сторін.

До останнього подиху він писав. Писав те, що вважав за потрібне і до чого лежала душа, що запитували у нього журналісти. Без сумніву – проект Руслана для олександрійської журналістики унікальний приклад ,як людина змогла сама, без допомоги бізнесу, політики чи влади створити свій популярний ресурс, який тримався саме на особистості журналіста.

Писав Руслан багато і на різні теми. Але був найкращим, на мій погляд, у репортажі. Там він розкривався як допитливий та досвідчений спостерігач, як автор ексклюзивних матеріалів.

Життя змінювало його навички і гостроту пера на краще. З газетяра він став тележурналістом. З тележурналіста прийшов знову до газети. Став зрештою інтернет-журналістом. Купа журналістських матеріалів колег, створені не без участі Руслана Гаврилова. Іноді резонансні теми ніколи б не стали відомі громадськості, якби не копітка розслідувальна і організаційна робота Руслана. Руслана Гаврилова, якого немає разом із нами тепер.

Як у кого ,а у мене тепер це ім’я – Руслан – буде завжди асоціюватись тільки із колегою, що так рано пішов ввід нас. Відійшов у вічність на підйомі життя.

Сумна проза реальності приречена повертати нас завжди до незворотного. Ця реальність говорить, що ми не можемо управляти всім. Можемо замінити душевний біль на вивільнені емоції, поглинути життєві страждання художньою творчістю. Але смерть не можна перевтілити і змінити. Вона відбирає і йде собі геть. І ніяк не можемо ми примиритися із рішенням назавжди позбавити нас спілкування із дорогими серцю і душі, людьми.

І саме цей, здоровий глузд, мовчить зараз. Не вірю і ніхто не вірить, що найживішої, найнепосидючішої людини в Олександрії, немає разом з нами. Будуть інші сайти й інші журналісти. Будуть нові теми і нові скандали та сенсації. Але майстерного пера Руслана Гаврилова не буде. Ось це варто сказати саме зараз. І втрату цю і усвідомлення цього, пропустити через серце. 

Це – страждання. Але як може бути інакше? Емоції залишаються зі мною. Емоції переповнюють мене.

Напередодні втрати, коли ми вирішили хоч чимось допомогти Руслану, я написав невеличкий матеріал для сайту - замітку, де розповів коротко про життєвий шлях Руслана Гаврилова. Несподівано у фейсбук з’являється повідомлення від Руслана, де він коротко дякує мені, що згадав його роботу, і всі ті речі, які він вважав важливими для себе. Він дякував і говорив, що написано гарно. Я знав, що тамуючи біль він відповідав на дзвінки, писав повідомлення. Але в цьому і був Руслан. Він обов’язково мав подякувати навіть за звичайні речі, бо був інтелігентною людиною. Хорошим журналістом, з сталевою хваткою, але саме інтелігентом.

Ось текст, який Руслану сподобався і який дуже коротко розповідає про нього і який варто зацитувавти: «Руслан Гаврилов є членом Національної спілки журналістів України. Він - лауреат обласної журналістської премії.

Народився в Олександрії, здобув освіту у педагогічному коледжі, а потім Кіровоградському педагогічному університеті імені Володимира Винниченка. Має ступінь магістра початкового навчання.

Працював у навчальних закладах, але потім знайшов себе саме у журналістиці.

Почав дописувати у видання «Шахтарська правда» та «Олександрійські відомості».

З газетярської роботи він перейшов працювати на місцеве телебачення. Тривалий час створював цікаві телепрограми на місцевому телевізійному каналі «КТМ». Саме за цикли програм «Доля», в яких Руслан Гаврилов розповідав про життя простих людей, він і здобув журналістську премію.

Зараз Руслан Гаврилов веде власний блог «Моя Александрия», який є одним із популярних електронних видань міста та області та публікує ексклюзивні матеріали з різної тематики».

Можу зараз тільки ще одне зробити – згадати слова, які написав Руслан до нового, 2014 року. У них багато правди життя і яскраво віддзеркалено характер Руслана. R.I.P:

«Чем запомнился уходящий год? Давайте, начну с приятного. Искренне радуюсь за Иру Балашову, которая получила высокую журналистскую награду «Золотая медаль журналистики». Хорошо, что в городской журналистике появилась Таня Глазкова, переехавшая в Александрию из Светловодска. Приятная, доброжелательная девушка во всех отношениях. Пожелаю ей успехов на КТМ, куда она пошла работать.

Рад, что в этом году познакомился с кировоградским корпунктом «1+1» - Леной Шворак и ее напарником-оператором Романом Круничем. Удивительно инициативные, неленивые люди. Спасибо кировоградцу Андрею Лысенко, пригласившему меня в областной театр на «Сто тысяч». Считаю Андрея незаурядно талантливым писакой, а потому был польщен таким предложением.

Приятно было увидеть в ушедшем году авторские блоги Виталия Квитки и Ивана Мельника. Квитка!

Озадачила смерть Анатолия Надольского. Елки-палки, он умер, а я чувствую себя виноватым перед ним. Мы ни разу не поговорили по душам. Привет – как дела – пока. Это нормально? Всегда куда-то спешим, всегда некогда, а потом человек уходит, и уже не догнать его, не вернуть.

Мне не нравится, что городская власть делит журналистов на своих, и чужих. Я не страдаю от этого, не в том дело. Просто мне кажется, что худой мир лучше доброй ссоры. И какие-то совместные проекты, откровенные интервью – добавили бы власти положительного имиджа, а журналистам - позволили получать двухстороннюю информацию. Ведь согласитесь, это смешно – когда ты, пытаясь объективно показать другую сторону конфликта, вынужден звонить чиновникам и шепотом, с условием анонимности брать у них комментарии. Может, вообще не брать? Полить грязью, и ладно?...

Ну, вот как-то так. Всех с Новым 2014 годом. Желаю, чтобы горело».


В пам'ять про колегу від колективів газети «Городской курьер», телерадіокомпанії «Контакт-ЛТД», міського порталу «Олександрійські новини» Віктор Голобородько

0    1546     06.11.2018


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!