Статтi

на попередню сторiнку

День журналіста: трохи про дедлайн, емоції і прості відповіді

День журналіста: трохи про дедлайн, емоції і прості відповіді

У мене 15 хвилин. Саме стільки потрібно для того, щоб типографія перевірила макети на якість підготовки. І це останній дедлайн для того, щоб написати хоча б не в газеті (бо вона звісно має певний розмір і там не завжди є місце публіцистиці) про журналістику. Бо раз на рік ми маємо на це право. У День журналіста. Для мене цей день - особливий.

Щирість і свята

Я не люблю пишних урочистостей до Дня журналіста. На них не завжди говорять щиро, хоча є виключення. Ще менше сподіваюсь на нагороди і вітання, які дехто з колег вперто вважають за оцінку роботи. Нас реально оцінюють зовсім інші люди. Ті, хто читає і дивиться.

Мрія кожного, хто має дотичність до цієї професії - і далі працювати у замкненому священному колі фактів, аналізу та балансу думок. Ідеалістична штука. Звісно, завжди залишається куточок для суб’єктивності. Бо ми - люди. Саме ті, надоїдливі, незручні. Ті люди, професія яких змушує вбивати, катувати, не любити, боятись і зрештою, чекати. Чекати як останню краплю надії, коли інші ресурси вичерпано.

Не завжди і ми приходимо на допомогу. Мене питають: «А чому б не провести власне розслідування?» «От чого ви за це чи це не взялись?» «У вас минулого разу так цікаво вийшло!» Дійсно, редакція не завжди береться за розслідування. І на це є об’єктивні і суб’єктивні перепони.

Ми - журналісти. Але ми також і звичайні люди. Так, можемо помилятись, але частіше просто аналізуємо і починаємо розуміти, де виникає у декого бажання використати журналістський щит для власних амбіцій. А де - це реально остання крапля сподівань. Надія, яка не має ніколи згасати.

Емоції і розум

Зрештою, навіщо ми цією справою переймаємось, колеги? Ну звісно не тільки для того, щоб бути білими і пухнастими. Ми такі самі як і ті, хто читає, дивиться, слухає. Ми заробляємо цим на життя. Але одночасно ми у професії, де неможливо заспокоюватись.

Ми - різні. Хтось - аналітик. Хтось - емоційний і захоплюючий репортер. Хтось - публіцист від Бога. Хтось - простесенький кореспондент. Але в цьому і суть.

Без цього різноманіття немає новин і «статей-сюжетів-лонгрідів і такого іншого», які так любить звичайна людина. Бо журналіст вже не зовсім звичайна людина. Трохи збожеволівша на дедлайнах, джерелах і критичному мисленні. Без цього довго не будеш у професії. Втечеш світ за очі. Бачив і такі приклади. Тікали. Хтось повертався. Інші - дражливо зазначали: «А, я був журналістом…» Але у душі те відчуття причетності до гамірної і складної, але всесильної індустрії новин, все одно шкребло душу. Я принаймні так розумів із розмов із тими, хто колись змагався із світом, але світ їх схоже переміг. Тепер вони зазвичай намагаються давати поради. Але іноді, і лише на свята. Згадують своє життя у редакції і кажуть про неймовірний тиск і про те, що вони тепер вище цього.

Хай буде так. Бо хтось цей тиск тримає. Ці непомітні атланти працюють кожного дня у тому самому трохи божевільному світі дедлайнів, джерел і критичному мисленні.


Правда і барви

Хто він - сьогоднішній читач? Це той, хто адаптувався до сучасного, шаленого за темпами, інформаційного світу. Це той читач, який колись читав газету за кавою чи у надвечір’ї суботнього дня. А потім став щоденним телеглядачем. А сьогодні - заповзятливий щосекундний користувач соціалок і сайтів.

Ми - різні. Ми іноді пристрасно змагаємось, як нам здається, за правду. А іноді - просто для того, щоб витягнути інформацію. І це теж правда. І без цього не було б частини сучасної цивілізації. І без цього люди по-іншому ухвалювали б рішення. І без наявності у світі тих самих «статей-сюжетів-лонгрідів і такого іншого» політиків, зірок, відчайдушних активістів, для простих людей, світ був би безбарвним. Бо журналісти, на мою думку, постійно шукають героїв. Ми всі, і журналісти і люди, ставимо їх на п’єдестал. Скидаємо періодично з нього. І знову шукаємо простих відповідей на страшенно складні питання. І перше з них: «Яким ти будеш, завтрашній день?». І все здається тоді не настільки простим.


Прості відповіді

І головне - не загубити голову. Не побігти у напрямку простих відповідей. Не наразитись на грошову оману і бажання викинути у смітник хоча б частину приватних, теплих, щирих людських якостей. І зберегти одне єдине - чесність перед собою. Винниченко у самому собі? Не тільки. Це саме відповідь на те як жити завтра. Як перемогти тоді, коли найпростішим варіантом є спокійно переключитись на іншу, грошову, спокійно-кулуарну, тиху, прибуткову роботу.

Але я, і багато інших людей, які є журналістами, чомусь не можуть довго жити із заспокоєнням душі. Азарт новини змушує вставати з тепленького місця, знову щось набирати, щось запитувати, напружувати м’язи, крокувати у місце де інтерв’ю, спостерігати і помічати, аналізувати, і так далі… І безкінечно… Все робити, щоб знову була картинка, текст, фото, слово, рух. Без цього, завтра стане прісним, сухим, бездушним, незрозумілим. Принаймні для мене. Саме тому дякую всім, хто читає і слухає, а головне - дослухається. Бо крапля надії має залишатись завжди. Завтра має настати. І воно має бути кращим.

Віктор Голобородько    

0    240     06.06.2018


Коментарі (0)

Для додавання коментарів необхідно авторизуватися!