32 роки від дня Чорнобильської трагедії: спогади та вічний біль олександрійських героїв

Наше покоління зростало на розповідях про аварію на Чорнобильській атомній електростанції. І не дивно, адже  у 1986 році, коли сталася ця трагедія, народилися майже всі мої однолітки. Інколи позаочі про нас казали «діти Чорнобиля», а на медоглядах чомусь ретельніше перевіряли наші щитоподібні залози… Ми тоді були дітьми і не розуміли серйозності та масштабності Чонобильської катастрофи. Можливо, наші батьки та педагоги недостатньо зрозуміло нам пояснювали, що взагалі відбулося того квітневого дня та які наслідки цього атомного вибуху матимуть наступні покоління. А може, вони й самі не зовсім розуміли, що насправді сталося, або у тяжкі 90-ті у людей, як вони самі вважали, були важливіші проблеми, які треба було вирішувати, а на Чорнобильській аварії уваги не загострювали… У будь-якому разі, розповідали щось постійно, але до нас це не доходило… Та якось у студентські роки ми за програмою читали твори різних письменників про Чорнобиль. Я зараз уже не пам’ятаю, що то була за книжка. Пам’ятаю лише, що вона була автобіографічною і написала її людина, яка була свідком цієї трагедії. Автор настільки детально описував все, що бачив та що тоді відчував, що я ніби перенеслася у той далекий 86-й і пережила всі ті події разом із ним. Саме в той момент до мене прийшло розуміння того, що сталася жахлива катастрофа, яка назавжди змінила світ…

Напередодні 32-ї річниці Чорнобильської трагедії ми завітали до дитячої бібліотеки ім. Ю. Гагаріна на захід, присвячений саме цій події. Поділитися з олександрійськими школярами власними спогадами про ті страшні дні запросили і тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Це наші герої-земляки, ліквідатори 1986 року – голова «Спілки інвалідів Чорнобиля» Людмила Комлєва та заступник голови спілки Володимир Уваров.

Цього дня і мені вперше випала нагода особисто поспілкуватися з тими, хто пройшов крізь пекло Чорнобильської катастрофи та пожертвував своїм здоров’ям задля спасіння всього людства. Своїми розповідями наші герої діляться щороку з учнями різних шкіл. Не стала виключенням і 32-річниця Чорнобиля.

«Кожен рік ми доносимо інформацію дітям  про те, що не дай Боже якого лиха – люди повинні підніматись на допомогу… У 1986 році я була військовослужбовцем військової частини 010-94. Наш полк один із перших підняли по тривозі і направили на ліквідацію. На ліквідації я була місяць, літала на «Кубок-1»  у м. Чорнобиль, про що свідчать мої довідки. Про стан здоров’я на сьогодні говорити не буду… Єдине, що можу сказати, що в 1986 році в м. Олександрії налічувалось 3800 ліквідаторів. На сьогодні нас залишилось менше  800… Я хотіла б зауважити і наголосити увагу дітей на те, скільки за 32 роки ми втратили своїх побратимів, та й з початку цього року ми вже їх втратили не один десяток. Нам дуже важко даються ці втрати, і дуже важко бачити, як люди хворіють. У свій час в 1991 році, коли був перший з’їзд ліквідаторів у м. Києві, були присутні представники Германії,  Японії  та інших країн. Тоді люди говорили про те, що через 25 років буде «поголовне онко» тих людей, які стали на захист нашої Батьківщини та на захист всього людства. То так воно на сьогодні і є. Зараз кожен третій ліквідатор має онкозахворювання. Дехто не встигає навіть перейти з 2-її категорії  на 1-шу і ми його втрачаємо», – поділилася голова «Спілки інвалідів Чорнобиля» Людмила Комлєва.

«Кожна зустріч зі школярами, кожен урок мужності відбувається по-різному. Інколи діти ведуть себе пасивно, інколи дуже активно. Буває так, що замість запланованої години урок мужності триває 1,5, а то і 2 години, тому що дітям настільки цікаво і вони просять: «А розкажіть …? А правда, що так було?». Звичайно ж, крім нас, ліквідаторів, ніхто не розкаже правди, тієї справжньої правди, про яку до сьогодні ніхто не каже. Про те, що дійсно тоді сталася. А тоді, у 1986-му році, були просто випробування та гонки за преміями і за орденами. Людство поплатилося за свою жадібність цим атомним вибухом… Два роки тому я був знову через 30 років на атомній станції. Я побував у тих місцях біля реактору, де я був у 1986 році. Тоді  я двадцятирічним солдатиком брав участь у ліквідації. Це, звичайно, була страшна картина. Тоді ми якось не усвідомлювали весь цей біль… Нам говорили, що все нормально і не варто переживати, що ми найкращі і що Батьківщина-мати нас не забуде. Та коли ми приїхали зі станції, і з нами почали відбуватися дивні речі – втрата здоров’я, страшні діагнози, онкозахворювання, інвалідність,-   тоді ми почали розуміти всю цю серйозність», – додав заступник голови «Спілки інвалідів Чорнобиля» Володимир Уваров.

Але скільки б не розповідали про Чорнобиль та про подвиги ліквідаторів, є й сьогодні такі люди, які нічого не знають ні про аварію, ні про чорнобильців.

«Є такі педагоги, в яких діти запитують: «А хто такі Чорнобильці?». А педагог відповідає: «Я не знаю, це, напевно, ті, що жили у Чорнобилі». Якщо керуватися логікою вчителя, то афганці – це ті, що живуть в Афганістані, кубинці – це жителі Куби, а не наші солдати-інтернаціоналісти, які і воювали на Кубі… На жаль, це приклад із життя», – розповів Володимир Уваров.

Є в Олександрії пам’ятник живим ліквідаторам Чорнобильської аварії, який допомогли встановити вдячні жителі міста, і площа Героїв Чорнобиля, та людям, які втратили своє здоров’я, а дехто й життя, рятуючи інших, цього недостатньо. Матеріальної допомоги на життя та лікування не вистачає.

 «Дуже малі кошти виділяються для того, щоб люди могли отримати лікування. Зараз ми вже не просимо в Уряду, а просто вимагаємо, щоб вони переглянули наші пенсії, тому що ті пенсії, які на сьогодні ми отримуємо, вони не відповідають тим вимогам, які передбачені в нашому «чорнобильському» законі», – зазначила Людмила Комлєва.

«На сьогоднішній день атомний бій продовжується. Ми беремо участь у акціях протесту під Кабінетом міністрів, під Верховною Радою, під адміністрацією президента, ми вимагаємо свою законну пенсію, яка прописана в Законі.

У 2007-2010 роках держава нас змусила йти до судів. Ми виграли ці суди, вірніше сказати, цими судами ми підтвердили свою законність на право пенсії, але до сьогоднішнього дня це не виконується… А наші побратими йдуть, не дочекавшись своєї законної пенсії та гідного медичного забезпечення», – додав Володимир Уваров.

Олександрійські ліквідатори розповіли, що в нашій країні інших героїв згадують і вшановують значно частіше, ніж героїв Чорнобиля, і це дуже несправедливо, адже вони зробили дуже багато і зазнали великих втрат заради нашого безпечного майбутнього.

«Мені дуже прикро, коли я дивлюся новини по телебаченню і бачу, як президент нагороджує спортсменів, учасників АТО, як він розповідає про церкву, – із сумом у голосі поділилася Людмила Комлєва. –  Я розумію, це ті питання, які він має вирішувати, як голова держави, але я жодного разу не чула ні напередодні річниці Чорнобиля, ні після, ні протягом року, щоб він згадував ліквідаторів. Мені дуже прикро, що ми собою захистили весь світ, а про нас згадують тільки двічі на рік, і то не завжди згадують, а тільки тоді, коли ми самі про себе нагадуємо.

Хотілося б, щоб і в школах дітям розповідали про ліквідаторів не тільки в квітні та в грудні, а щоб їм говорили про це трішечки частіше, щоб вони з повагою ставилися до цих людей і щоб замислювалися над тим, що б могло бути, якби не ці люди».

Юлія Пастух