Непрозора олександрійська влада: скільки коштує піар із цензурою за кабальним договором та цензорами?

Тема продовження життя газет, що друкують хвалебні оди чиновникам, які щедро (іноді не дуже) фінансують ці залишки посткомуністичної преси, вже, здається, загубилась у актуальності за іншими. Але ж ні – Олександрія стала одним із «піонерів» перетворення комунального видання у приватну газету із тією ж назвою і, як побачимо, тими ж завданнями. Реформування преси в Олександрії перетворили на типове захоплення власності громади із використанням його для особистих потреб. Бо немає звільнених від пут влади екс-комунальних колективів, у яких залишились і ті самі керманичі, і ті самі цензори. Взагалі нічого не змінилось у виданні і, схоже, рішення про створення приватного підприємства тільки спонукало владу створити чергову годівницю для витрачання бюджетних коштів. Історія із тим, як витрачаються гроші на пресу, досить типова для всього того «дерибану», який відбувається у міській владі із використання бюджету, тому можливо зацікавить тих, хто має охороняти законність використання бюджетних коштів, тобто грошей платників податків. А ще стає цілком зрозумілим, чому на сторінках цього видання регулярно з’являються публікації із шаленим порушенням стандартів журналістики, зокрема порушення права на відповідь та балансу думок.

Витрачали чи на друк, чи на піар

90 тисяч гривень міська влада, відповідно до договору, віддасть ТОВ «Редакція газети «Вільне Слово» за «інформаційні послуги з висвітлення питань діяльності Олександрійської міської ради в друкованих виданнях». Але одразу ж замовник цієї послуги чи то помиляється, чи навмисне вводить в оману державу, яка надає ці кошти, бо вказує, що закупівля за міжнародним кодом CPV має маркування 79820000-8. І цілком точно передає зміст такої закупівлі – послуги, пов’язані з друком, а це – послуги друкарів.

Таким чином газета з одного боку отримала гроші за друк, а з іншого – за піар, бо «інформаційні послуги», та ще й з висвітлення діяльності влади, ніяк роботою друкарні не назвеш.

Сам договір, який теж змушені були оприлюднити підписанти у системі публічних закупівель «Прозорро», має розлогу назву «Про висвітлення діяльності Олександрійської міської ради та її виконавчих органів, розміщення регуляторних актів, рішень міської ради, оголошень, повідомлень на сторінках газети «Вільне слово». Однак його зміст взагалі дуже сильно дивує, бо зрештою зрозуміти: хто, на що та як витрачає гроші бюджету майже неможливо.

Дивний договір

Складається враження, що згаданий договір – це якийсь документ, підписаний ледве не для продажу душі, бо написаний він такою мовою і з такими поворотами у тексті, що хитрість «темної» сили явно проглядається. Наприклад, предметом договору є доручення замовником (владою) виконавцю (газеті) висвітлення діяльності міської ради на сторінках «Вільного слова». Здається все зрозуміло? Але вже у наступних рядках договору вказується, що влада надає в письмовому і електронному вигляді інформаційний матеріал для публікації. Тож може дійсно все це – лише послуги друку? Ні, шановні читачі, все складніше, бо видання, виявляється, бере на себе обов’язок «редакційно опрацювати і опублікувати», тобто це, власне, і є створення нової інформації, а не поліграфічні послуги. Таким чином, реформоване видання взяло на себе функції пропагандиста, а не журналістського колективу. Спитаєте звідки така впевненість? А ось звідки. У наступному рядкові договору вказано, що газета надає не більше 20% площі на висвітлення діяльності міської влади. Чому не більше? Бо саме 20% – це межа для розміщення політичної реклами. Тож, як бачимо, сьогодні держава, фінансуючи комунальне видання, фактично фінансуватиме майбутню (чи вже розпочату неофіційно) виборчу кампанію, до якої вже підготувались і яку, не виключено, будуть фінансувати через міський бюджет і через міську екс-комунальну газету. Все дуже зручно – особисті кошти тратити не треба, ось вони – бюджетні «закрома Родины» і підконтрольні пропагандисти. Тож маємо констатувати як факт – місто втратило міську комунальну пресу, яка тепер перетворилась у рупор окремої групи міських можновладців. Це, до речі, можна зрозуміти і за змістом видання, яке не те що далеке від журналістських стандартів, а взагалі немов про них і не знало. Нещодавні випуски, де непідконтрольних владі депутатів та рядових олександрійців поливають брудом, дають їм порівняння із тваринами, натякають на фізичні особливості і вади, а також цитують виключно представників того самого обмеженого кола чиновників, лише підтверджують згадану вище тезу.

Хто призначений цензором?

Витонченість руки «темних» сил відчувається у кожному рядку договору, за яким журналісти видання змушені були продати свою журналістську душу міській владі. Згаданим договором у виданні запровадили приховану цензуру, механізм якої навіть у компартійні часи не виглядав би так майстерно завуальованим. Отже, для того, щоб вийшов у світ черговий номер видання, замовник (міська влада) надає інформаційні матеріали для публікацій «з належною правкою» та «підписом відповідальної посадової особи».

Це взагалі схоже на прямий диктат замовника, який позбавляє журналістів права на будь-які правки у текстах, що подобаються чиновникам, навіть коректуру. Такого за часів СРСР навіть не вигадували.

Більше того, міська влада за цим договором отримала необмежені права розпоряджатись газетою. Цитуємо за текстом договору, нічого від себе не додаючи. Отже, міська рада отримує право: самостійно здійснювати підготовку та правку матеріалів та повідомлень, вимагати чіткого дотримання вимог щодо форм, обсягів, розташування публікацій в кожному окремому випадку, вимагати скасувати публікації, вимагати повернення інформаційних матеріалів. Це, до речі, дуже цікавий пункт. Уявіть – хтось із чиновників написав дурню, за яку потягнули до суду. Як захистить себе в цьому випадку журналіст? Тільки надаючи первинний документ у судову інстанцію. Бо колектив і правда не винуватий, якщо чиновник на посаді оприлюднив брехню чи перекрутив факти. Але ось вам – поверніть документик! Все тепер для чиновника складеться на краще. Бо крайнім буде колектив журналістів. Хай бігають по судам за гріхи можновладців.

Але все ж повернемось до аналізу тексту договору. Відповідно до нього, міська влада отримує необмежені повноваження цензурувати газету від початку і до кінця, включно із редакційними правками. Колектив редакції у такому випадку перетворюється на німу ширму для пропаганди. Хоча це, можливо, тільки так здається? І чи не виявляють ініціативи самі співробітники видання, що вже ледве не досягнули висот чиновницького мистецтва? І чи не отримали ексклюзивні і недосяжні для інших права?

Таємниці допусків

Схоже, часи шпіонських детективів та таємниць партії не минули. І саме у випадку із екс-комунальним виданням. Бо, як виявляється, договір між улюбленою газетою міської влади передбачає «допуск журналістів до приміщень міської ради та його виконавчих органів з метою висвітлення їх діяльності». Тобто у них якийсь спеціальний, невідомий законам України і місцевим рішенням, допуск. Але не все так просто. Навіть для цих, утаємничених, посвячених у ближнє коло людей, є ще й спеціальні обмеження. Для співробітників газети діє якийсь невідомий жодному журналісту Олександрії «порядок допуску до інформації та документів», про який прямо сказано у договорі між владою та виданням. Тобто з одного боку ось вам – цензура і тотальний контроль, а з іншого – утаємничення до інформації, яка є закритою для інших і отримати яку має право тільки цей власник допуску. Прямо якісь шпигунські пристрасті.

Хто головний

І, нарешті, головне питання. То хто ж керує всим цим неподобством від імені міської ради? Виявляється, є така особа і вона прямо зазначена у тексті документу. Для цього створили навіть окремий п’ятий пункт – особливі умови договору. Це формулювання достойне цитування: «На стадії підготовки та розміщення матеріалів та повідомлень Замовника консультантом від нього виступає секретар Олександрійської міської ради або визначена ним особа, яка наділяється правом підпису на узгоджуваних документах». Власне на цьому можна поставити крапку. Бо це і є визнання існування повністю підконтрольного владі видання. Реформована газета нині втягнута, завдяки зусиллям редактора Людмили Приходько та, імовірно, секретаря міськради Олени Богоявленської, у кабальний договір, який вивернув навпаки зміст реформування комунальної преси. Тепер з напіввільної вона стала закріпаченою. І про це свідчать навіть документи.

До речі, відповідно до закону «Про інформацію», в Україні заборонена цензура у будь-яких проявах. Зокрема стаття 24 згаданого закону визначає, що забороняється цензура – будь-яка вимога, спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, узгоджувати інформацію до її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.

Ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації. Відповідні обмеження явно не стосуються згаданого випадку, отже, схоже, передав куті меду не тільки чиновник, який підписав цей абсурдний за змістом документ, але й той, хто його вигадав. Але це в принципі дрібниці, порівняно з тим, як використовуються бюджетні гроші.

Нецільове використання грошей?

І декілька цікавих спостережень наприкінці. Згаданий нами вище код CPV, який використали для позначення предмету закупівлі на 90 тисяч бюджетних коштів, імовірно свідчить про нецільове використання бюджетних грошей. Бо насправді він використовується у всьому цивілізованому світі для позначення саме послуг з друку, а не створення інформації. Це дві великі різниці. До речі, це легко перевірити, бо за міжнародною класифікацією, яка прийнята і Україною, як внутрішній стандарт, це надання послуг «Services related to printing», тобто саме поліграфічних, друкарських.

На підтвердження цього може бути, наприклад, використання саме цього коду британськими держслужбовцями для замовлення послуг з друку статистичної чи іншої інформації, про що запросто дізнатись, переглядаючи тендери на держзакупівельному сайті країни http://england.unitedkingdom-tenders.co.uk.

Але навіть якщо не ходити далеко і не звертатись до міжнародного досвіду, то в Україні за цим кодом закуповують бланки дипломів, документів і таке інше. Наприклад, Державне підприємство «Науково-виробниче підприємство «Видавництво «Наукова думка» НАН України за цим кодом придбаває на 106 тисяч гривень послуги з виготовлення книг. Дніпропетровська КПНЗ «Мала академія наук учнівської молоді» ДОР» купує за 25 тисяч послуги з друку методичних матеріалів в кількості 850 шт. І щоб остаточно переконати – дуже характерний приклад – комунальний заклад «Театрально-видовищний заклад культури «Актор» з міста Дніпро купує за 18 тисяч такі послуги: тираж 20000 репертуарних листків і декількох видів програмок. Як бачимо, про газети і написання піару для чиновників мова не йде.

Тож ця маніпуляція схоже була потрібна для того, щоб сформувати заздалегідь прогнозовану систему витрачання бюджетних коштів. Або просто є недолугістю авторів та виконавців укладення договору.

І ще один нюанс. Договір на 90 тисяч укладено на 6 місяців. Якщо порахувати приблизну вартість друку за один місяць, то виявляється, що на власне рекламування влада витрачає 15 тисяч гривень. Але це лише 20% бюджету газети, відповідно до договору. Тож всього газета має витрачати не менше 75 тисяч у місяць на власний друк і діяльність. Звідки беруться такі гроші? Звісно, що не з реклами, якої у виданні обмаль. Фінансування відбувається через різні програми та з інших джерел, які не вказані у згаданому вище договорі. Бо інакше газета не мала б кольорового друку та чималих витрат.

Тож сподівання на чесну та прозору комунальну пресу, яка реформувалась та тепер мала б розповідати про проблеми і соціальні біди олександрійців, померли не народившись. Якщо, звісно, не зміниться відношення до преси з боку можновладців. А журналісти вже приватного видання зрозуміють: їх шлях – це тільки підтримка читачів, а не власників бюджетних грошей.

Віктор Голобородько