34 батальйон тероборони: олександрійський вимір (доповнено)

34 батальйон територіальної оборони з Кіровоградщини, що нині входить до складу окремої мотопіхотної бригади, разом із 17 та 42 батальйонами були одними з перших військових формувань, які стали на захист України на східному фронті. Війна, яку називають чи АТО, чи гібридною сутичкою України і Росії, сьогодні вже триває третій рік. Два роки бійці 34 батальйону, серед яких багато олександрійців, прикривають нашу країну, наше місто і Кіровоградщину від агресії колишнього сусіда, а нині – ворожої держави. Більшість з тих, хто став до строю, – не кадрові військовики, а люди, які мали своє місце у мирному житті, але яких війна змусила взяти до рук зброю. Декому довелось згадати свої знання, які були отримані ще під час проходження служби у лавах збройних сил у роки своєї молодості. А деякі стали бойовими командирами, проявивши свої здібності та вміння, характер і рішучість на полі бою, не маючи за плечима академічної офіцерської освіти. Сьогодні – продовження розповіді про бійців батальйону.

За декілька років життя на передовій герої нашої розповіді встигли призвичаїтись до фронтового життя настільки, наскільки це взагалі можливо. Війна відбирає чимало сил, змушує перебудовувати не тільки спорядження і прилаштовувати ще радянську зброю і техніку до вимог нового століття, але й змінюватись самим людям. У спілкуванні з тим, хто був першим у запеклій сутичці з ворогом, починаєш розуміти і те, чому українські військові здобувають впевнену, хоча і дуже повільну перемогу. Але про це пізніше. Зараз про фронтові будні, трагічні і курйозні випадки на межі життя і смерті. Слово бійцям 34-го батальйону тероборони.

Зброя минулого століття

Олександрієць Ігор Бектемиров, що сьогодні є командиром бронегрупи 34 батальйону, розповідає про те, яка техніка на передовій. Його улюблена БРДМ, на якій він і зараз захищає країну, 1974 року випуску. Такої бойової техніки ще з минулого століття на фронті чимало. Звісно, хотілось би кращу, новішу, але і ця дозволяє відбивати атаки. Однак наш співрозмовник розповідає і про цілу купу інших проблем, які доводиться долати, завдяки підтримці командування, волонтерів і особистих зусиль солдат і офіцерів. Головне ж, вважає І. Бектемиров, це не тільки справність бронетранспортерів, а готовність воювати зі знанням справи. «Психологічно непросто переконати людей іти до нас у бронегрупу. Якось побоюються, що можуть підпалити, знищити. Але, коли потрапляють до нас на службу, то багато хто змінює своє бачення. Це – цікава робота, справжня, суто чоловіча робота. Так, з великим ризиком. Хоча де ж його на фронті немає? Однак, якщо підготувати бронегрупу так, як треба, зорієнтувати її, грамотно управляти, то це – потужний, сильний бронекулак батальйону», – говорить Ігор Бектемиров.

Один з останніх випадків підтвердив, що бронегрупа дозволяє ефективно протистояти ворогу у різних, складних ситуаціях. Коли була сутичка під Зайцевим і не було змоги прикрити побратимів артилерійським вогнем (українська армія насправді відвела її на виконання домовленостей), саме бронегрупа виявилась найбільш потужною зброєю проти нападу. «Ми відпрацювали тоді добре. Кажуть, що та сторона дуже сильно образилась. По неофіційним даним навіть вирішили нам помститись і вислали на наш підрозділ «мисливців». Навіть не знаємо, чим ми так сильно насолили супротивнику. Головне, що ми прикрили наших побратимів і немає втрат», – говорить командир бронегрупи.

Прямою наводкою

Ігор Бектемиров добре пам’ятає один епізод із свого фронтового життя, який навряд чи коли тепер забуде. 26 грудня 2014 року, коли проходила зміна на посту, його БРДМ стояв біля окопу. Якраз змінювали підрозділи на чергуванні. І саме тоді прямою наводкою почав бити по його машині танк. «Прямо над головою пролетів снаряд, – згадує І. Бектемиров, – я вибуху не чув. У мене ті секунди, чи хвилини, немов випали з життя. Не пам’ятаю як, але я опинився у бліндажі. Як я у нього потрапив? Не можу згадати і все. А одного разу потрапили під обстріл ГРАДами. Теж вражаюче було. Але не так як тоді, коли танк бив прямою наводкою. Декілька сантиметрів, наприклад, підняв би руку – і все, я б «піймав» ракету і був би вибух. Просто пощастило», – згадує олександрієць.

Дитячі листи

Заступник командира батальйону Андрій Карло з життя на лінії фронту згадує про те, як кожного дня треба було і ворогу, і самому собі доказувати, що ти – сильніший. «За один тиждень могли змінити два блокпости. На кожному треба було зариватись у землю. Зариватись і зариватись. Спочатку ночували під відкритим небом, а потім будували бліндажі, укриття. Їсти готували собі самі, щоб не залежати від зовнішнього постачання. Одні відпочивали – інші несли службу. Постійно були готовими до нападу», – згадує Андрій Карло.

Він розповідає, що чималу допомогу війську надавали волонтери з різних куточків країни: Полтави, Києва, Черкаської області, Кіровоградщини, Житомирщини. Привозили і спорядження, і потрібні продукти.

На хвилинку у діалозі пауза, а потім офіцер відверто говорить, що не може відзначити якогось виразного, найяскравішого епізоду, бо фронтове життя доволі насичене різними подіями. Але чітко пам’ятає ті хвилини, коли бійці читали привезені волонтерами листи від школярів чи роздивлялись намальовані дітьми плакати. «Це було важко читати, бо всі розуміли, хто це написав, хто намалював. Всі згадували тоді, що і їх чекає дома сім’я, рідні».

Пам’ятає заступник командира і те, як солдати, коли вперше пролунала інформація про повернення додому, постійно запитували його, коли ж буде повернення. «Але всі витримали, дочекались і наприкінці грудня батальйон відвели на ротацію.

Найбільше запам’яталось мені особисто, мабуть, те, як повертались додому. Нам доводилось ремонтувати машини. А рухаємось великою колоною. Багато людей, багато організаційних питань. Та до місця дислокації, до Кіровограда, доїхали без пригод».

«Першими ніколи не починаємо…»

Серед фронтових буднів чимало того, що там, у зоні АТО, здається звичайною справою, а тут, на мирній території, сприймаєш геть по-іншому. «Ми ніколи першими не починаємо. Але ми даємо відсіч. Я думаю, з тієї сторони зрозуміли, що все це не іграшки, що це не жарти, вже наприкінці 2014 року, у чотирнадцятому році. Вони почали ставити на лінію зіткнення серйозні, великі сили», – розповідає Євген Бусигін. На думку військового, вороги розуміють, що тепер іде війна на витримку. Але кожного дня може статись так, що треба буде протягнути руку допомоги своєму побратимові у цій неоголошеній, але справжній війні.

«П’ятого серпня 2015 року ми займали нові позиції, – розповідає Є. Бусигін. – Висунули під прикриттям коректувальника, гранатометника. Операція почалась зарано – спалили «УРАЛ» з особовим складом противника, не дочекавшись підкріплення. З іншої сторони одразу відкрили вогонь. А потім почала їх артилерія, полетіли міни. У нас одразу один «двохсотий», два «трьохсотих». Мене тоді там безпосередньо не було, бо у мене була інша задача. Потім дали наказ висунутись туди евакуаційною групою. Ми підійшли, двох одразу знайшли, а одного ніяк не можемо. А потім вже не могли вийти, бо дуже щільний вогонь противника». Бійці намагались мінімізувати поширення інформації про свої пересування та дії, бо тоді зберігався ефект несподіванки. Хоча з правого боку від позиції був ще один підрозділ української армії, але і їм не повідомляли про операцію. Взагалі іноді так робили не тільки тому, що боялися інформаторів, але й для того, щоб не видати розташування після відкриття вогню. Довелось трохи відійти від місця сутички, але нову позицію не здали. За ніч вдалось окопатися і закріпитися. Цей бій був за українськими військовими.

Поранених потім Євген Бусигін зустрічав, вони живі, хоча, звісно, їм ще довго відновлюватись. Цікаво те, що так звані «ополченці» іноді такі ситуації перекручують на свою сторону. Коли є вдала операція українських військовиків, вони прикривають українським прапором тіла своїх загиблих і нахвалюються своїми «успіхами». І таке навіть буває.

Іноді бувають тактичні перемоги, але обачність і витримка теж важливі. Наприклад, несподівано для самих себе бійці, які воювали поруч із Є. Бусигіним, зайняли позицію буквально поруч із «ополченцами» – у сільському сіннику. А вони, виявляється, метрів за сімдесят і нічого про просування українців не знають. «Хлопці не стримались, бо вони ж поруч – «сєпари». От і закидали їх бліндаж гранатами. Звісно, відкрили і по нашим вогонь. Але було тільки два легких поранених. Ми підбігли, відтягли. Просто не були ще готові. Іноді так буває на війні, коли втрачаєш ефект несподіванки. Якби посадили декількох снайперів, думаю, було б інакше. Але все одно ця позиція вже українська».

Взагалі, за словами командира мотопіхотного підрозділу, в більшості українські війська планують операції саме на захист, на оборону. Особливо складно було взимку, дуже складні погодні умови, солдати стомлюються, польові умови теж даються взнаки. Але все одно розвідку робили та різноманітні заходи з оборони лінії зіткнення проводили.

Про своїх супротивників герой нашої розповіді говорить не лозунгами і штампами. Він зазначає, що в більшості він бачив людей достатньо мотивованих, ідеологічно підготовлених. Навіть під загрозою оточення вони можуть воювати на результат і не розбігаються, як тільки прогриміли залпи.

Балакучий «сєпар» з «сомалі»

Щодо розвідки і вдалих операцій, то наш співрозмовник згадує те, як місцеві допомогли викрити ворога і як вдалось розговорити його. «Стояли ми на блокпосту, а до нас приходить одна дівчина і говорить, що на території, яка не підконтрольна так званій «днр», є «ополченець». Очі загорілись – взяти полоненого, але ми розуміли, що можемо потрапити у пастку. Підемо чоловік двадцять, а тут – раз і в оточення. Тоді з цією громадянкою попрацювали і попросили її щось наговорити цьому «ополченцю», щоб вивести його на вулицю. Все так вдало спланували, що ті, хто був поруч нього, навіть не зрозуміли, що відбулось. Витягли потім з нього буквально все, що могли. Щоб було і ефективно, і швидко, то ми представились йому російським спецназом. От він і почав нам розповідати про свої «подвиги»: скільки він підбив техніки, бо сам був ПТУРником, де і з ким воював. Виявляється, він підбив два танки, БТР, автомобілі, воював у так званому угрупуванні «сомалі». Такий собі мотивований боєць, який і поранення мав, і відповідні документи у нього були при собі. А коли він все розповів, тоді ми привозимо його куди треба, а там – у кабінеті український прапор. Він, звісно, зрозумів, що порозповідав зайвого і не тим. От такі випадки бувають».

А одного разу «перемотивований» завдяки горілці «ополченець» пішов із гранатою прямо на блокпост, довелось діяти, як кажуть, імпровізовано. Однак спрацювали тоді українські військовики швидко і без жертв – гранату у цього «героя» забрали, а самого доправили на допит в СБУ.

Кому війна, а кому – мати рідна

На жаль, серед місцевого населення є і такі, що активно допомагають «ополченню» і проросійським формуванням. «Коли ми вже були на ротації, дивимось – по телевізору показують затримання і знайоме обличчя. А ми ж у Зайцевому здогадувались, що ця жіночка, яку затримало СБУ, не просто так там проживає. У неї і чоловік на тому боці воює. Була прикмета, яка постійно справджувалась, – коли у неї з будинку йде дим, тобто вона вдома – обстрілу немає. Як тільки немає диму – чекай, що на голови полетять снаряди. Таких збігань просто так не буває», – вважає Є. Бусигін.

Взагалі, декого із жителів Донеччини нинішня війна навіть влаштовує, бо у них, бачте, з’явилась нова робота або дохід. Дехто отримує пенсію по обидві боки лінії фронту. Дехто перепродує продукти, які закупляються в Україні. Коли є населені пункти, де немає активних бойових дій, де снаряди не сиплються на голову, то місцеві жителі деколи висловлюються про те, що як тільки українська армія піде – тоді у них буде все гаразд. Одне тільки ці люди не враховують – досвід фронтового життя. Як приклад – схожі настрої у Зайцевому закінчились тим, що зараз цей населений пункт хіба що на карті позначений, а в реальності – це руїна, пустка. Але є і такі села та міста, де чимало людей по той бік фронту, призвичаїлись. Діти там вчаться у школах, де живуть бойовики, а дехто навіть збагатився за рахунок війни і тепер миру не чекає, а побоюється.

На думку декількох наших співрозмовників, навіть якщо встановиться мир і треба буде ліквідовувати не причини, а наслідки війни, на це потрібні роки. Адже чи не найбільше клопоту і жертв можуть завдати заміновані з обох сторін поля і території. Потім треба буде поступово привчитися до мирного життя, перебудувати відносини. А між тим зброя у противника є. І вона продовжує постачатись. І ресурси для фінансування бойовиків не стають меншими, як і обстріли продовжують бути регулярними. Війна – продовжується.

Нині чимало олександрійців першої хвилі формування 34-го батальйону демобілізувались, а частина – стали професійними військовими. Що ж дала служба у війську, що дали роки фронтового життя на межі життя і смерті, на постійній сутичці. Андрій Карло, колишній заступник командира, а нині – Олександрійський військовий комісар говорить, що АТО дало бійцям і офіцерам перед усім відчуття міцної дружби: «Коли ти пліч-о-пліч захищав свого побратима, свою Батьківщину, то цього ніхто не забуде. Це – на все життя. Залишилась дружність, товариські зв’язки. Мені не один раз дзвонять – треба зустрітись разом, зібратись першим складом. Ми знаємо, де хто живе, спілкуємось. А ще ми не розмежовували, звісно, хто звідки прийшов. Якщо той зі Львова, а той з Криму, то це не важливо. Ми всі були як єдине ціле. Вся Україна – ціла і неподільна, єдина. Так і наш батальйон».

Захисники майбутнього

З розповідей наших співрозмовників не важко зрозуміти те, що ворог – чи під прапором псевдоополчення, чи під прапорами триколору – сильний і добре озброєний, іноді на порядок краще, ніж українська армія, яка постійно намагається відновити спалену техніку, завдяки зусиллям армійців і волонтерів. Наша країна не є потужною і воювати складно навіть з економічної сторони питання, а не тільки з моральної. Але тоді ми ставимо просте питання: на чому та на кому тримається фронт? На мій погляд, відповідь очевидна: не на якісному озброєнні, не на грошах, не на званнях і нагородах. Східний фронт тримається і буде триматись виключно на бійцях української армії: солдатах і офіцерах, які прийшли із мирного життя у суворі військові будні для того, щоб захистити рідний край від загарбників. Вони не хочуть пропустити на нашу землю горе, кров і смерть. Зрештою, вони захищають від чужого силового захоплення, від спроби нав’язати українцям диктат думок, дій і навіть мрій про майбутнє.

Чи бачимо ми самі, яким буде у нас завтра? Навряд. І сьогодні ми ще шукаємо остаточні відповіді на такі питання. Однак ми точно знаємо одне – Олександрія теж на передовій. Її захисники міцно тримають лінію фронту. Вони разом з іншими бійцями української армії з Буковини і Закарпаття, Київщини і Миколаївщини, Житомирського краю і Чернігівщини захищають рідну країну. Саме у цьому найбільша перевага української армії над агресорами. Саме у цьому перевага над тими, хто вкидає шалені гроші і шалені ресурси на цю війну. Саме через це впевнено, крок за кроком, день за днем створюється перемога України і її солдат та офіцерів над ворогом. Вони, захисники Вітчизни, сьогодні чекають свого, нового дня перемоги, дня, коли на українській землі ми знайдемо шлях до серця один одного.

Той, хто захищає правду, той завжди матиме і силу, і перемогу. Саме це і є у серцях бійців 34-го батальйону територіальної оборони.

З бійцями і офіцерами батальйону спілкувався Віктор Голобородько